Розділ 27

Максим

Вечір розгортався за знайомим сценарієм: дзвін келихів, сміх, уривки розмов. Катерина почувалася у своїй стихії. Вона невтомно намагалася влитися в кожну розмову, вставити слово, пожартувати, розпитати когось. Її голос лунав майже безперервно, а сміх ставав занадто гучним, немов вона навмисно змагалася із загальним шумом.

Я ж сидів мовчки. Слухав уривки фраз, кивав, коли зверталися до мене, але бажання підтримувати розмови так і не виникало. Думки пливли самі по собі, перескакуючи з однієї на іншу. І знову я ловив себе на тому, що більше стежу за рухами Аделіни, ніж за всім святкуванням.

Катя час від часу кидала в мій бік короткі, докірливі погляди — мовляв, чому я знову такий відлюдкуватий і нічого не кажу. Та я лише відводив очі, роблячи вигляд, що не помічаю її.

Згодом до мене підійшов Андрій. Він нахилився ближче й майже пошепки промовив:
— Максе, можна тебе на хвилинку? Потрібна твоя допомога.

— Так, звісно, — швидко погодився я, відчувши раптове полегшення. Для мене це була чудова нагода хоч ненадовго вирватися.

Ми пройшли з тераси в будинок і сіли на м’які диванчики у вітальні, де було тихіше. Андрій уважно глянув на мене й сказав:
— Ти сьогодні якийсь дуже серйозний і мовчазний. Щось трапилося?

— Та ні, все гаразд, — відмахнувся я з усмішкою. — Просто роботи було багато, трохи втомився. Не зважай. Кажи, що хотів.

— Ну добре, — знизив голос він. — Поки Олі немає, хотів тебе дещо запитати… щоб вона не почула й потім не розпитувала. Вона з сестрою пішла вкладати дітей, тож маю трохи часу.

Я насторожено звів брови.
— Заінтригував. Ну, давай, питай.

— Пам’ятаєш, ти колись розповідав про одного хорошого ювеліра? Навіть показував мені його роботу. От мені й потрібні його контакти. Хочу зробити Олі особливий подарунок на річницю. Звертався вже до кількох майстрів — усі відмовилися, а один взявся й зробив щось геть не те.

Почувши це, я полегшено зітхнув. На мить мені здалося, що справа буде серйозніша.
— Та без проблем, — відповів я. — Здається, у мене навіть є його візитка в машині, в бардачку. Зараз гляну. Якщо знайду — віддам, якщо ні, то вже завтра пошукаю і скину тобі номер.

— Буду дуже вдячний, — кивнув Андрій. — Я тоді повернуся до гостей.

Він піднявся й попрямував назад до тераси, а я неквапливо встав і вирушив у двір.

Вийшовши з будинку, я навіть не встиг як слід роздивитися навколо — мій погляд одразу натрапив на неї.
Аделіна стояла поруч зі своєю автівкою, легким рухом поправляючи піджак на плечах, і цей звичний, буденний жест чомусь змусив мене напружитися.

Я рушив уперед  до своєї машини, і водночас до неї. Я не збирався заводити довгу розмову — хотів перекинутися кількома фразами, просто, аби зняти з себе напруження. Але, підійшовши ближче, я не втримався і виразив своє здивування з приводу її появи тут.

Та її відповідь була гострою, мов лезо, і холодною, немов крижана вода. Вона вдарила різкіше, ніж я очікував, і цього виявилося достатньо, аби запалити мене, мов сірник. Я й без того сьогодні був не в найкращому настрої, тому знову не стримався від колючих та різких реплік.

Цього вистачило, аби вона теж вибухнула. Розмова швидко скотилася в минуле, попри те що ми обіцяли закрити цю тему назавжди. Знову почали розривати старі шрами, які так і не встигли загоїтися. Образи сипалися, наче каміння, і цього разу ініціатива була за нею. Вона сипала звинуваченнями так, ніби роками тримала їх у собі. Її злість, образа й втома виривалися назовні з такою силою, що кожне слово впивалося мені під шкіру. .

Вона не захищалася, як колись, не грала мовчанкою чи тонкою іронією. Вона била словами прямо, без фільтра, і робила це з такою силою, що в мені все більше й більше зароджувалася гірка думка: а раптом я помилявся?

Раніше я був упевнений, що її почуття були грою, брехнею, вдалою маскою. Вірив у це стільки років, аж доки сам не закам’янів від цієї віри. А тепер… тепер я ловив кожне її слово й відчував: вона говорить правду. Чесно, з глибин душі.

Серце мені кричало: «Вір! Вона не бреше!» Але мозок не відпускав. Він постійно підкидав одне й те ж саме запитання, від якого нудило: «А що, як і цього разу вона просто грає?»

Я стояв у розриві між двома світами.
Серце, яке я стільки років тримав замкнутим, прагнуло вирватися, вірити, довіритися їй. А розум уперто гнав назад, нагадуючи всі образи, всі ночі сумнівів і всі роки болю.

Я відчував злість. Величезну, пекучу злість. На себе — за те, що дозволив собі вірити в одне й засліплено відкидати інше. На неї — за те, що ніколи не знав, де брехня, а де правда. На ці роки, які перетворили мене на людину, що більше не вміє розрізняти світлі відтінки.

Я мовчав.
Стояв, дивився на неї, стиснувши зуби, і мовчав. Бо не знав, що ще можна сказати.

Вона говорила до останнього, аж доки її голос не обірвався, і лише тоді розвернулася.
А я так і залишився стояти — розгублений, злий, спустошений. Лише дивився їй услід, поки вона не пішла. Побачив і Назара біля дверей, розумів що й питань від нього не уникнути та зараз мені було байдуже на це.

У спробах бодай трохи заспокоїтись я відчинив дверцята машини й сів усередину. Пальці нервово нишпорили в бардачку — ніби сам процес пошуку міг відвернути мене від думок, що роїлися в голові. Шурхіт паперу, дзенькіт ключів, роздратоване зітхання — аж поки нарешті не намацав тонкий картон. Та сама клята візитка, через яку я взагалі тут опинився. Я мав би зрадіти, та замість полегшення всередині залишилася лише важка порожнеча.

Настрій був зіпсований остаточно. Повернувшись на терасу, я помітив, що Катерина, ніби відчувши мій стан, вирішила саме тепер подратувати мене. Її фальшива усмішка, той до нудоти солодкий голос — усе це різало по нервах. Я відмахувався, намагався не зважати, але зрештою не стримався: різко обірвав її, підвищивши голос. Вона ж лише трохи відступила, зробила вигляд, що нічого не сталося, і раптом переключилася на Аделіну, розпитуючи її про сім’ю та дітей.