Розділ 26

Ранок почався не з кави й навіть не з сонця, а з Катіних кроків. Це було дивно: вона завжди любила поспати довше, а сьогодні метушилася з самого ранку, змусивши мене прокинутися ще до будильника. Спершу — клацання дверей, тоді поспішні кроки коридором, глухе грюкання шафи. І все це повторювалося знову і знову, наче вона навмисне робила це якомога гучніше.

— Чого ти так рано піднялася? — буркнув я, спустившись на кухню.

Катя стояла біля столу в халаті, з телефоном у руці та майже порожньою чашкою кави. Вона виглядала зосередженою, навіть знервованою.

— У мене купа справ, — швидко відказала вона, не дивлячись у мій бік. — Треба вибрати сукню, підібрати аксесуари, вирішити, як укласти волосся. Я мушу справити враження…

Я мовчки підійшов до кавомашини, вмикаючи її. Голос Катерини стояв у голові гострим дзвоном, від якого хотілося затулити вуха. Пролунало металеве дзижчання кавомолки і я сподівався, що це заглушить її метушливі фрази. Але він був слабший за безперервний потік слів.

Вона ще кілька хвилин щось тараторила, після чого різко поставила чашку в раковину й піднялася нагору. Будинок ніби видихнув разом зі мною. Я нарешті зміг спокійно випити каву, відчуваючи, як тиша поступово огортає все довкола.

Повернувшись до кімнати, переодягнувся у спортивне й спустився у свій зал. Те, що я обладнав його вдома, було одним із найрозумніших рішень. Тут не було зайвих очей, не було гучних розмов. Лише я, музика у навушниках і холодне залізо.

Кожен рух відганяв втому й роздратування. Штанга лягала на плечі з приємною тяжкістю, руки працювали на автоматі. Це був мій єдиний справжній спосіб зібрати думки докупи.

Після тренування я довго стояв під душем. Холодна вода змивала рештки напруги й давала ілюзію нових сил. Потім — кабінет. Робота завжди залишалася тією сферою, де я почувався впевнено й твердо. Там час ішов швидше.

За подарунок я не хвилювався: знав, що Назар, добре розуміючи смаки брата, вибрав щось і від мене теж.

Ближче до четвертої я натягнув звичний костюм. Простий, без надмірностей, він був частиною мене — стриманого та відгородженого від зайвих емоцій.

Спустившись униз, я побачив Катю. Вона вже чекала — у відвертій сукні, з яскравим макіяжем і відточеною поставою. Вона знала, що я справді поїду без неї, якщо запізниться, тому була готова вчасно. Виглядала ефектно, навіть надто. Але для мене це не мало жодного значення.

— Ходімо, — тільки й кинув я, прямуючи до виходу.

Вона підняла брови, наче чекала іншої реакції.
— Ти нічого не скажеш? — із удаваною образою вимовила вона, голосно виділивши кожне слово.

Я на мить зупинився й подивився на неї. Погляд — без емоцій, без зацікавленості. Лише запитання: чи закінчила вона цю сцену.

Вона видихнула різко, злісно, й, піднявши підборіддя, швидко вийшла з дому. Я зачинив за нами двері й відчув полегшення.

Дорога минула в тиші — і це було чудово. Катя, безперечно, образилася на те, що я не сказав їй жодного компліменту. Вона надула губи, демонстративно втупившись у телефон, іноді крадькома поглядаючи в маленьке дзеркальце, щоб поправити зачіску. Я ж дивився на дорогу й насолоджувався рідкісним спокоєм.

Поїздка затягнулася — трохи більше години. Коли ми під’їхали, я одразу зрозумів, що ми трохи спізнилися.

Щойно вийшли з машини, Катерина миттєво взяла мене під руку. Її бажання справити враження «ідеальної дружини та сім'ї » виявилося сильнішим за образу. Вона трималася рівно, впевнено, наче ми щойно вийшли з обкладинки журналу.

На вході нас зустрів Назар. Його погляд на мить зупинився на Каті, в якому промайнуло легке здивування, але він швидко приховав це за усмішкою.
— Ну нарешті, ми вас зачекалися, — промовив він, простягаючи мені руку. — Проходьте.
— Затори, — коротко відповів я, потискаючи йому долоню та заходячи всередину.

У вітальні вже зібралися гості. Мій погляд ковзнув по обличчях, доки не спинився на ній. Аделіна. Вона сиділа на дивані поруч з Олею, сміючись із чогось, про що вони розмовляли. Усередині все стиснулося. Я не очікував її побачити тут. Так, я знав, що вона в добрих стосунках із Назаром, але щоб настільки близько до його сім’ї, щоб бути на дні народження Андрія?

Наші очі зустрілися. Коротко, майже випадково, але цього було достатньо. В її погляді було те саме здивування, яке, певно, відобразилось і в моєму. Вона перевела очі з мене на Катю й знову на мене. У цьому мовчазному діалозі було надто багато підтексту.

Я перший відвів погляд, наче нічого не сталося та підійшов до Андрія, щоб привітати його й представити Катю. Ми обмінялися кількома словами, і вже за мить Назар жестом покликав нас на терасу, де почалося святкування. Я відчував, як чийсь погляд інколи ковзає по мені, і не сумнівався — це вона.