Розділ 25

Максим

 Після того дзвінка минуло вже кілька днів, але жодної хвилини спокою я так і не відчув. Ми більше не бачилися й не розмовляли. Вона знову зникла з мого життя так, ніби її ніколи й не було. І від того було ще гірше.

Я намагався переконати себе, що так буде краще — залишити все в минулому, не чіпати старих ран, не шукати серед попелу того, що давно згоріло. Просто жити з тим, що маю зараз, хай навіть це «зараз» не приносить жодного задоволення, а радше нагадує пастку, в яку я сам же і потрапив.

Тому сидячи у своєму кабінеті, я довго дивився на екран ноутбука. На ньому був файл, у якому мала бути вся зібрана моїми людьми інформація про неї — про її життя після нашої розлуки, про кожен крок, який вона зробила. Файл чекав, мовчки спокушаючи мене, але я не наважувався натиснути. Пальці завмирали над клавіатурою, а всередині мене точилася справжня війна.

Я не знав, чи справді хочу відкрити його.
Бо там могла бути правда.

І я боявся — важко зізнатися самому собі, але саме страх тримав мене від цього останнього кроку. Я боявся того, що знайду підтвердження своїм підозрам, що все, в чому я звинувачував її, виявиться правдою. Що вона справді продовжувала свої ганебні справи й я мав усі підстави вважати себе правим.

Але водночас я не менше боявся іншого — що виявиться, ніби вона весь цей час говорила щиро, що її справді підставили, а я, засліплений власними підозрами, вигнав її з свого життя. І тоді виходило, що найбільшу помилку я зробив не тоді, коли підозрював, а коли не повірив.

Ця думка виснажувала мене більше за будь-які докази. Адже як жити далі з усвідомленням того, що, можливо, я сам зруйнував єдине справжнє щастя у своєму житті?

Я глибоко вдихнув і нарешті наважився відкрити той клятий файл. Екран коротко замерехтів, і перший рядок наче вдарив мене в груди. Інформації було на диво мало — значно менше, ніж я очікував. Люди працювали довго, ретельно, а в результаті переді мною відкрилася лише суха хроніка її життя.

Після нашого розставання, буквально за кілька тижнів, вона влаштувалася помічником у Назара. Згодом почала брати справи самостійно, і вже через два роки Назар передав їй своє місце старшого юриста. Вона жила у звичайному районі, у простій квартирі. Лише після підвищення дозволила собі кращі умови — нове житло, згодом машину. Тепер, за останніми даними, мала ще дві квартири, які здавала в оренду.

І все. Жодних ознак розкішного життя, на яке я так наполегливо себе переконував. Ні рахунків, ні маєтків, ні тих грошей, які, як я думав, мали стати платою за мою зраду. Вона жила просто, без показної розкоші. Ця буденність, ця «нормальність» вразила мене сильніше, ніж будь-який компромат.

Що це означало? Її обдурили? Вона нічого не отримала?

Файл не містив жодних згадок про стосунки. Ні чоловіка, ні близької людини поруч. Порожнеча там, де я чекав підтвердження своїх підозр.

Я сидів, втупившись у екран, і відчував, як у мені росте неспокій. Усе, що я прочитав, лише заплутувало мене більше. Чим далі, тим настирливіше в голові крутилося одне: можливо, вона справді була невинна.

Мої роздуми обірвала Катерина — нахабно відчинила двері й увійшла до кабінету без жодного стуку. Я різко закрив ноутбук і підняв на неї погляд.

— Я замовила нам вечерю, ходімо поїмо, — промовила вона з усмішкою, яка видавалася надто награною.

— Я ж уже сотні разів казав тобі не вриватися в мій кабінет, — холодно відповів я. — Ти знаєш, як я цього не терплю.

— Та чому ти знову сердишся? — з удаваним здивуванням знизала вона плечима. — Я ж нічого поганого не зробила, просто покликала на вечерю.

— Я не хочу вечеряти, — відрізав я, відчуваючи, як роздратування стискає горло. — Те, що ми живемо разом, не означає, що в нас справжнє подружжя. Це все лише заради майбутньої дитини. Тож перестань грати роль люблячої й турботливої дружини. А зараз — іди, мені треба працювати.

Її очі блиснули вологим блиском — звичні сльози, якими вона завжди намагалася маніпулювати. Я бачив їх сотні разів і вже не вірив у жодну краплю.

— Як ти можеш так зі мною говорити? — її голос затремтів. — Я стараюся заради нас, а ти робиш усе, щоб це зруйнувати!

— Ти нестерпний! — нарешті вигукнула Катерина й різко розвернулася. Двері гримнули так, що в стінах задзвеніло.

Це ще більше мене розлютило. Спершись ліктями на стіл, я притиснув голову до долонь, намагаючись хоча б трохи втихомирити пульсуючий біль у скронях. Хотілося бодай крихти спокою, якого поруч із нею давно не існувало.

Ми домовилися не розлучатися, і саме Катя наполягла, щоб ми знову жили разом. Та замість того, щоб прийняти все як є, вона ще більше переконала себе, що ми «щасливе подружжя», і вперто намагається перетворити нашу угоду на ілюзію справжнього шлюбу.

А в мені за ці роки не лишилося жодного доброго почуття до неї. Якщо колись я хоча б зберігав повагу й мінімальну ввічливість, то її нескінченні істерики, крики й безпідставні ревнощі остаточно це зруйнували. Вона не мала права на ці сцени — від самого початку знала, що наш шлюб несправжній, і погодилася на нього добровільно. Я й не обіцяв більшого.

Тепер її спроби зобразити «любов» здавалися мені жалюгідною грою, у якій я більше не хотів брати участь.

Щоб хоч трохи заспокоїти нерви, я спустився на кухню — у кабінеті всі запаси давно спорожніли. Вітальня з кухнею переходила одна в одну, тож я не міг не помітити Катю. Вона сиділа на дивані, й без жодного інтересу гортала стрічку в телефоні. Її пальці механічно сковзали по екрану, погляд був байдужий. Мене вона навіть не помітила, або ж удавала, що не помічає.

Я відчинив барну шафку, дістав пляшку першого-ліпшого віскі, налив у склянку добру порцію й майже відразу зробив ковток. Горло неприємно обпекло, та це був той біль, якого я зараз потребував — бодай якась віддушина.

Телефон у кишені завібрував. На екрані висвітилося ім’я Назара. Це здивувало — він рідко телефонував так пізно.