Розділ 23

Згодом ми всі вийшли на терасу й розташувалися за великим святковим столом. Біля мене сів Назар, а як на зло, просто навпроти вмостилися Максим із Катериною. Стіл ломився від різноманітних та вишуканих  страв, а з тераси відкривався чудовий краєвид на просторе подвір’я, де вже бігали діти, сміючись і перегукуючись між собою.

Та попри весь цей затишок і гомінке свято, мій розум відмовлявся зосередитися на деталях. Сміх і розмови здавалися приглушеними, а я раз по раз ловила себе на тому, що мій погляд мимоволі повертається у бік навпроти. І кожного разу, зустрічаючись із силуетом Максима поруч із Катериною, я відчувала неприємний клубок у грудях, який ставав усе важче ігнорувати.

Катерина, зручно відкинувшись на спинку стільця, в якийсь момент перевела погляд на мене й Назара. Її усмішка була бездоганною, хоч і з ледь відчутною ноткою цікавості чи навіть виклику.

— Ой, здається, ми ще не встигли познайомитися, — промовила вона, звертаючись до нас. — Я Катя, дружина Максима.

— Назар, брат Андрія і давній друг Макса, — відповів він першим, трохи нервово посміхаючись.

— А точно, Макс мені розповідав про тебе, — легко кивнула Катерина й відразу перевела погляд на мене. — А ти?
Цей прямий "ти" викликав у мене відчутне роздратування.

— Я Аделіна, ми з Назаром працюємо разом, — відповіла я, можливо, не надто привітно.

— То ти теж адвокат? — уточнила вона.

— Так, — коротко кинула я, не бажаючи продовжувати.

— Хм, цікаво, — її голос звучав насмішкувато й зверхньо. — І тобі це справді подобається? Чесно кажучи, така робота неймовірно нудна, особливо для жінки. Нам вона взагалі не підходить.

— Мені подобається те, чим я займаюся, — твердо відповіла я.

— Насправді ця професія доволі цікава, — швидко втрутився Назар, відчувши, що я не в настрої для подальшої розмови з Катериною.

Вона повільно відпила ковток води з високого кришталевого келиха, немов демонструючи свою холодну врівноваженість, а тоді перевела увагу на інших за столом, з удаваною зацікавленістю намагалася підтримати розмову. Здавалося, що вона більше мене не чіпає, та я чітко відчувала на собі її оцінюючий погляд, який раз по раз ковзав у мою сторону, змушуючи мене ніби невидимо стискатися всередині.

Я намагалася теж брати участь у загальній бесіді, підкидати кілька слів, проте відчувала себе не надто вільно. Тільки Максим сидів мовчки, час від часу попиваючи віскі, його відсторонений вигляд лише додавав напруження. Так і минула добра половина вечора. На вулиці вже почало сутеніти: вогники ламп під навісом загорілися м’яким світлом, відкидаючи золотаві відблиски на столи та келихи.

Олена з сестрою та дітьми пішли до будинку, щоб укласти малих спати, і майже відразу Макс із Андрієм теж кудись відійшли, залишивши нас у відносній тиші. Мені стало трохи легше, наче повітря очистилося від зайвої напруги. Назар без упину щось розповідав — то жартував, то ділився якимись кумедними історіями з роботи, намагаючись розвеселити мене. Я навіть кілька разів посміхнулася, але справжня легкість так і не прийшла. Усередині лишалася дивна важкість, мов тінь, яка не дозволяла розслабитися й по-справжньому насолодитися вечором.

Я теж вирішила пройтися, заодно взяти піджак із машини, бо надворі відчутно похолодало.

— Ти куди? — запитав Назар, щойно я піднялася.
— Зараз повернуся, — відповіла я.

Дійшовши до машини, я дістала піджак і відразу накинула його на плечі. Ледь зачинила дверцята, як із будинку вийшов Макс. Він ішов у мою сторону, мабуть, теж щось хотів узяти.

— Переслідуєш мене? — з насмішкою кинув він, наближаючись. Його авто стояло поруч із моїм, і виглядало так, ніби він справді йшов саме до мене.
— Я прийшла першою, тож це питання доречно було б поставити мені, — відповіла я сухо.

Він знехтував моїми словами й продовжив:
— Не очікував тебе тут побачити. І не знав, що ти так близько спілкуєшся з Назаром та його сім’єю, — у його голосі бринів виклик і прихований підтекст.
— Це не твоє діло, з ким і як я спілкуюся, — відрізала я. — Про тебе можу сказати те саме. Ти з дружиною — останні, кого я хотіла б тут бачити. Якби знала, то добре подумала б, перш ніж прийти.

Я відчула, як у мені піднімається хвиля неприязні.
— Сподіваюся, це останній раз, коли я бачу тебе у своєму житті. Повертайся туди, звідки з’явився, і зникни вже нарешті, — різко сказала я, збираючись піти.

Але його слова змусили мене зупинитися.
— І чому ж ти так прагнеш, щоб я якнайшвидше зник? Боїшся, що я розповім твоїм друзям, яка ти насправді? Відкрию їм твоє справжнє обличчя? — він промовив це з насмішкою, і кожне слово капало отрутою.

Я видихнула, намагаючись втриматися, але сил більше не залишалося.
— Не забудь тоді й про себе сказати, — кинула я.

Він розсміявся.
— І що ж такого я мав би розповісти про себе? — його голос став глухим, різким.
— О, не прикидайся. Є чимало речей, які можна було б згадати, — злість кипіла в мені.
— Що ти верзеш? — підняв він брови, удаючи нерозуміння.
— Думаю, ти прекрасно знаєш, про що я. Перестань грати роль жертви. Ти чудово знаєш, що це не так. Припини звинувачувати мене у своїх бідах. Подивись нарешті в дзеркало: якщо шукаєш винного — він там. Тож залиш мене у спокої. Заберися з мого життя так, як зробив це багато років тому. Бо зараз ти знову його руйнуєш.

Мій голос зірвався на крик. Макс теж підвищив тон:
— Чорт забирай! Ти поводишся так, наче це я тебе зрадив! Але це ти —продажна жінка, готова на все, аби заробити гроші, підставивши мене!

— Це те, що ти хотів і досі хочеш бачити. Я вже купа разів повторювала: я цього не робила! Не ро-би-ла, — вимовила я по складах. — Перестань нарешті звинувачувати мене, вважати зрадницею. Позбутися мене разом із дитиною було вигідно тільки тобі. Побачити в мені ворога було зручно лише для тебе!

— Молода, нещасна й бідна дівчина, яка не мала нічого, крім тебе. Ти просто погрався  і втомився. Так і треба було сказати чесно. Але ні, ти ж у нас надто «совісний» для такого, треба було щось вагоміше. Потрібна була історія, де мене виставили злим і підступним героєм, бо так тобі легше було мене позбутися.