Розділ 22

Тиждень минув непомітно.
Роботи було вдосталь —заяви, зустрічі, вічні списки справ. Але вперше за довгий час я не тонула в ній цілком. Вдалося знайти простір для себе, видихнути. І велика заслуга в цьому — Влада.

Саме він витягав мене з рутини: то на обід у затишне кафе, то на вечерю після виснажливого дня. Йому вдавалося майстерно “викрасти” мій час. Завдяки цьому я не залипала над паперами до ночі, а почала повертатися до себе. Стало легше дихати. Зникла постійна втома, що роками здавалась частиною мене. На душі вже не так гірко й самотньо, а обличчя все частіше ловить себе на посмішці.

Ми зблизилися.
Непомітно і природно. Наші стосунки вже давно вийшли за межі суто робочих — тепер це щось між дружбою і... чимось більшим. Чимось теплішим, глибшим, але ще не окресленим словами.

Влад не тисне.
І я за це йому неймовірно вдячна. Він не говорить про почуття, не намагається пришвидшити події. Замість цього — просто поруч. Підтримка, легкість, увага. Квіти майже щодня. І невеликий флірт, іноді ледве помітний, але такий, що змушує знову і знову посміхатися.

Обійми. Поцілунки в щоку. Теплі дотики, які нічого не вимагають, а просто є. І, певно, це саме те, що мені потрібно зараз, бо я ще не готова йти далі. Досі не можу відкриватися до кінця…

Сьогодні субота, але повалятися в ліжку не вийде — у Назарового брата, Андрія, день народження. Ми з ним досить добре знайомі, тож запрошення отримала й я. Часу заздалегідь подумати над подарунком не було, тож, швидко поснідавши та привівши себе до ладу, я вирушила в торговий центр у пошуках чогось гідного.

Варіантів було небагато. Пригадала, як Андрій колекціонує годинники, і вирішила, що ще один екземпляр точно не буде зайвим. На диво, я швидко натрапила на модель, яка мені сподобалася з першого погляду. Оформивши покупку, я ще забігла до дитячого магазину щоб обрати кілька яскравих іграшок для його маленької доньки.

Намагалася діяти максимально швидко — ніби боялася, що якщо затримаюся бодай на кілька хвилин, мене наздоженуть ті самі небажані думки, здатні зіпсувати настрій. Тож, коли повернулася додому з повними пакетами й відчуттям, що встигла все як слід, мені навіть стало якось легше на душі. Задоволена собою, я спокійно почала збиратися на свято, налаштовуючись провести цей день у гарній компанії.

Зробила легкий макіяж, трохи підкрутила волосся, щоб надати йому ніжних хвиль, і одягла чорну облягаючу сукню нижче коліна з широкими бретелями, яка елегантно підкреслювала фігуру. Образ доповнила чорними підборами, а на випадок прохолодного вечора прихопила бордовий піджак і сумочку в тон.

Святкування планувалося у будинку іменинника на просторій вуличній терасі, тож легкий верхній одяг був більш ніж доречним.

Приїхавши, я припаркувала машину поруч із двома іншими — отже, гостей ще було небагато. Взявши подарунки, вийшла з авто й попрямувала до дверей. На порозі мене зустрів Назар. Ми привіталися та обмінялися теплими обіймами.

— Можеш поки що посидіти у вітальні, ти перша, хто приїхав. Для інших пунктуальність — поняття майже фантастичне, — усміхнувся він.

— Гаразд, — відповіла я з усмішкою. — А де ж наш іменинник? Чому він не зустрічає гостей?

— Тут я, тут, — долинув знайомий голос. Андрій спускався сходами, тримаючи на руках доньку.

Не встиг він зробити й кількох кроків, як мала раптом вислизнула з його обіймів і стрімко побігла до мене, радісно вигукуючи:

— Тьотя Ада плийшла! Ула!

— Привіт, моя люба, — я присіла й міцно обійняла дівчинку, а потім узяла її на руки.

— Як у тебе справи? — лагідно поцікавилася я.

— Все добле! — відповіла вона, широко усміхаючись. У Аліси саме випадали передні зубчики, тому виглядала вона кумедно й водночас зворушливо. Я не втрималася й засміялася.

— Ось, дивись, що я тобі принесла, — поставивши її на землю, простягнула пакунок з іграшками.

Аліса зосереджено й обережно почала розгортати подарунок, а коли побачила, що всередині, голосно вигукнула:

— Дякую-ю! — і знову кинулася мені на шию. Її маленькі теплі ручки так щиро обіймали, що серце стискалося від ніжності. Я відчула легкий сум, який намагалася приховати за усмішкою.

Зробивши глибокий вдих, я піднялася, взяла інший пакунок і підійшла до Андрія, щоб привітати його.

— А це для тебе, — простягнула йому акуратно запаковану коробочку. — Вітаю з днем народження!

— Дякую, що не забула і про мене, — жартівливо відповів він, приймаючи подарунок. — А то зазвичай усю першу увагу й подарунки отримує не іменинник, а ця мала непосида. — Він кивнув у бік доньки. У його словах не було жодного докору, швидше навпаки — гордість і ніжність.

— Мамо, мамо! Дивись, що мені подалувала тьотя Ада! — вигукнула Аліса, коли з кухні вийшла Олена, дружина Андрія.

— Ого, яка гарна лялька, — усміхнулася вона, дивлячись на доньку, яка сяяла від щастя.

Потім кинула теплий погляд на мене й додала:

— Дякую, не варто було.

— Повір, для дітей подарунки завжди потрібні, — відповіла я, обійнявши її.

Олена все ще була у фартусі, й від неї приємно пахло свіжою випічкою.

— Тобі нічого не треба допомогти? — поцікавилася я.

— Ні, я якраз закінчила, — сказала вона з полегшенням. — Залишилося тільки дочекатися решти гостей.

Ми всі присіли на диван, обмінюючись легкими жартами і спостерігаючи, як Аліса ганяється по кімнаті, час від часу повертаючись, щоб похизуватися новою іграшкою. Через хвилину прийшла Оленина сестра з чоловіком та дітьми, і кімната миттєво наповнилася ще більш жвавою енергією.

Розпочалася легка бесіда: хтось розповідав про новини на роботі, хтось — про плани на осінь, діти щебетали, сміялися й ділилися своїми маленькими відкриттями. Усе було спокійно, тепло і невимушено, як у домашньому колі, де кожен почувається комфортно.

Якби ж то я тільки знала, як швидко це все для мене зміниться. За декілька хвилин у двері знову постукали, і у вітальню зайшли ті, кого я хотіла бачити найменше за всіх. Це був Максим із жінкою. Було неважко здогадатися, що саме це його дружина. Катерина виявилася високою, стрункою блондинкою з вражаючою зовнішністю, в стильній червоній короткій сукні — вона ідеально пасувала до нього.