Розділ 21

Прокинутися цього ранку було напрочуд легко. Вперше за довгий час я справді виспалась — без тривожних думок, без нічних прокидань. Тепло, спокій, тиша.

Я не одразу згадала, коли ми з Владом розійшлися вчора. Час розчинився десь між келихами вина, фразами, що ставали відвертішими з кожною хвилиною, і тими рідкісними паузами, які не потрібно було заповнювати словами. Ми просто були — і цього було достатньо. Після я лягла у гостьовій кімнаті, не думаючи ні про що. Сон прийшов миттєво, лагідно накрив, ніби хтось обережно вимкнув усе зайве в голові.

Трохи поніжившись у ліжку, я нарешті підвелася, пройшлася босоніж до ванної. Прийняла душ та пішла на кухню. У будинку панувала тиша, крізь вікна лилися м’які ранкові промені. Я помітила на столі невелику записку, а поруч — ключі.

"Виникли термінові справи, мусив поїхати. Залишаю тобі ключі. Сніданок у холодильнику. Влад."

Я взяла аркуш до рук і мимоволі усміхнулась. Цей простий, буденний жест — турбота, в якій не було нічого зайвого, — раптово торкнувся чогось глибоко всередині. Тепло розлилось у грудях. Це не був великий вчинок, але в ньому було щось справжнє.

Я зробила собі каву, дістала приготований сніданок — омлет із зеленню, кілька скибок хліба й овочі. їла повільно, без поспіху, без метушні. Вперше за багато місяців я дозволила собі проживати ранок, а не просто “пережити” його.

Та коли чашка спорожніла, а тарілка залишилась чистою — з’явився інший стан. Дивна порожнеча.

Їхати на роботу не хотілося. Вперше за багато років я не відчувала того звичного бажання втечі від життя. Не було страху щось не встигнути, не було внутрішньої тривоги. Але й додому не хотілося. У ті знайомі стіни, які мовчали. У порожнечу яка раніше була така потрібна.

Я сиділа за столом, обпершись ліктями, дивилась у вікно. І не знала, куди себе подіти.

Зрештою, я взяла ключі, вийшла з будинку й сіла в авто. Їхати без чіткого плану було дивно, незвично — але водночас у цьому було щось звільняюче. Мені вперше за довгий час не потрібно було кудись поспішати. Я просто рушила.

Думки самі привели мене до знайомого місця — мого улюбленого парку. Туди, де шелест листя завжди був трохи голосніший за тривогу в голові, де все ще можна було знайти простір для дихання.

Я трохи пройшлась, вдихаючи ранкове повітря, свіже, ледь вогке після ночі. Листя шаруділо під ногами, птахи час від часу перегукувались між собою. Вітер легенько чіплявся за волосся, і в цьому всьому — в природній простоті — я почувалася трохи менш самотньо.

Знайшовши вільну лавку в тіні старої липи, я сіла. Впершись ліктями на коліна, кілька хвилин просто слухала — себе, світ, дихання.

І тоді… подумки згадала маму.
Думка подзвонити з’явилася раптово, але так вчасно. Вперше за довгий час вона не супроводжувалась напругою чи образами.

Я дістала телефон, набрала її номер.
На щастя, вона відповіла одразу. У неї сьогодні був вихідний, і ми змогли вдосталь наговоритися. Про дрібниці. Про погоду. Про її квіти на балконі.

Вони з татом були в порядку. У неї в голосі була легкість. І це — не могло не тішити.

Ми домовилися, про їхній приїзд наступного тижня,  тож попрощавшись, на душі стало ще тепліше. Спокійніше. Я ще трохи посиділа в тиші, дозволивши собі прожити цей момент. Вдихнути його.
А потім, зібравшись, повільно підвелася й пішла до машини.

Справи чекати не будуть — і хоча повертатися до офісу не дуже кортіло, я знала: роблю це не тому, що мушу, а тому що готова.

Зайшовши до свого кабінету, я помітила на робочому столі несподіваний подарунок — акуратно упакований букет свіжих квітів, які миттєво наповнили кімнату ніжним ароматом. Поряд лежала записка:

«На жаль, поснідати разом не вийшло, але, можливо, обід нам вдасться. Чекаю на тебе.»

Серце трохи стиснулося від теплоти цього простого жесту. Зрозумівши, від кого це, я без зволікання взяла телефон, щоб подякувати, і одразу ж отримала відповідь із адресом  ресторану та часом нашої зустрічі. І в цей момент відчула, як ніби вперше за довгий час щось знову починає набувати сенсу.

Після короткої хвилини роздумів я, поставила квіти у вазу та взялася за робочі документи. Хоч думки все ще крутилися навколо майбутньої зустрічі, я знала — треба зосередитися.

Повільно, крок за кроком, я занурювалась у робочі завдання. Документи, пошта, кілька дзвінків — усе пливло розмірено, майже автоматично. День поступово набував чіткості та структури, як пазл, що починав складатися. Але десь у глибині думок все одно жевріла приємна напруга в очікуванні обіду.

Коли стрілки годинника наблизилися до призначеного часу, я зібрала речі, глянула в дзеркало, поправила волосся — і вийшла з офісу.

Приїхавши до ресторану трохи раніше, я зайняла столик біля великого вікна. М'яке світло огортало залу, за вікном повільно пливло місто, і в усьому цьому був якийсь особливий спокій.

Довго чекати не довелося. Незабаром я помітила, як Влад впевнено крокує до мене з тією самою щирою посмішкою, яка мимоволі змушувала усміхнутися у відповідь.

— Привіт. Ти сьогодні просто неймовірна, — одразу промовив він.

— Привіт. Дякую, мені дуже приємно, — відповіла я, підіймаючись. Ми легко обійнялись, і ця близькість вже не здавалася ні дивною, ні зайвою. Просто — природною.

Сівши за столик, ми швидко обрали страви й зробили замовлення.

— Як минає день? Як робота? — спитав він невимушено, дивлячись просто в очі.

Саме ця його легкість, невимушеність — те, як з ним завжди ставало просто — і приваблювала найбільше. З ним не було незручних пауз, ні натягнутих фраз. Розмова текла природно, як річка після дощу.

Слово за словом, і ось уже перед нами стояли страви. Ресторан наповнювався приємним фоновим шумом, а навколо — тільки спокій і відчуття, що в цьому дні все йде так, як треба.

Обід минув швидко. Настільки приємно, що я й не помітила, як час підходить до завершення.