Розділ 20

Влад жив трохи за містом, осторонь від звичного для мене шуму й метушні. Коли я під’їхала до його будинку, вже зовсім стемніло. Ліхтарі відкидали на асфальт м’яке жовте світло, а у вікнах тепло горіли лампи, створюючи затишну пляму світла серед темряви.

Я заглушила двигун, ще кілька секунд посиділа в машині. Повільно вдихнула. Видихнула.
Не було тривоги. Не було очікувань. Лише тиха втома — густа, як вечірній туман.

Двері відчинилися, і Влад з’явився на порозі.
— Привіт, — усміхнувся він, спершись на одвірок. На ньому була сіра футболка й домашні штани — таким я бачила його нечасто, і в цій простоті було щось дуже справжнє.

— Привіт, — відповіла я, і навіть не помітила, як кутики моїх губ здригнулися у першій за день посмішці.

— Ти, як завжди, вчасно, — сказав він, і його усмішка стала ще теплішою.

— А ти, схоже, стояв за дверима, — намагалася пожартувати я, але голос трохи здригнувся.

— Можливо. Не заперечую, — підтримав він. — Джаспі почув твою машину ще за квартал. Заходь, — відступив убік, запрошуючи всередину.

Пес, звісно, не змусив себе чекати. Щойно я переступила поріг, він вискочив з вітальні, радісно загарчав і почав кружляти довкола мене, лизати руки, штовхати мордою й весело гавкати.

— Привіт, малий, — я опустилася навприсядки й обійняла його. — Я теж за тобою скучила.

Його шерсть пахла знайомим — теплим, спокійним, домашнім. І раптом усередині щось трохи відтануло. Несподівано я відчула, що, можливо, все ж не така самотня.

Тим часом Влад уже прямував на кухню.

— Я приготував вечерю. Нічого особливого — паста з креветками й салат. Якщо будеш чемна, знайдеться ще й вино з фруктами.

— Я завжди чемна, — відповіла я, знімаючи пальто.

Ми вечеряли мовчки. Але то було не гнітюче мовчання. Швидше — спокійне, тепле. Ніхто не поспішав заговорити, ніхто не намагався заповнити тишу. І в цьому була якась особлива, рідкісна щирість.

Після вечері Влад зник на балконі, тому я вирішила вийти до нього.

Тераса в нього була просторою й затишною. Дах прикривав її від неба, але краї лишали відкритий вигляд на ліс — темний, спокійний, мовчазний. Угорі сяяли дрібні зірки, і вечір здавався теплішим, ніж звичайно. Повітря було свіже, з ледь відчутним запахом хвої й чогось домашнього.

На невеликому дерев’яному столику стояла відкоркована пляшка вина, два келихи, велика тарілка з фруктами, кілька свічок у скляних ліхтариках — і невеликий букет троянд у прозорій вазі. Світло мерехтіло на поверхні вина, вловлюючи рух повітря, і все довкола здавалося нереальним — ніби кадр із чужого, дуже ніжного фільму.

— Вау… — лише прошепотіла я, не в силах приховати здивування.

— Ось і обіцяне вино з фруктами, — посміхнувся Влад. Його голос був спокійним, трохи теплішим, ніж зазвичай. — Подумав, це може трохи підняти настрій.

— Дякую. — Я зупинилась, дивлячись на нього.

Ми сіли поруч у плетені крісла з м’якими подушками. Я загорнулася в плед, який Влад подав мовчки, мов передчував. Джаспі одразу ж примостився на моїх колінах, заспокоївшись так, ніби весь вечір чекав саме цього моменту.

— А де ж Марта? Що залишила його тобі? — м’яко спитала я. Ми давно не бачилися і не спілкувалися, тому я не знала де вона поділася.

— Поїхала у відрядження. На кілька днів. — Влад легенько ковтнув вина. —Скоро повернеться

Я кивнула. Мовчки зробила ковток. Вино було трохи терпким, ягідним, м’яким і теплим, як його голос. А може, мені просто здавалося. А може, я просто дозволила собі відчувати.

— А що ти хотів обговорити? Яку справу? — не витримала я і все ж спитала.

— Стоп-стоп. Ніяких справ сьогодні, — усміхнувся Влад, — тільки відпочинок. До речі, ти не думала взяти відпустку? Скільки ми знайомі — жодного разу не бачив, щоб ти кудись їхала, все робота, офіс, справи... не надоїло?

— Надоїло, але по іншому не можу, бо інакше зламаюсь. — відповіла я надто чесно. — Робота тримає мене в купі. Якщо зупинитись — усе посиплеться.

— А може, воно вже посипалось, Адо? Просто ти ще тримаєш уламки на руках і боїшся їх відпустити.

Я мовчала. Бо не знала, як це заперечити.

— Можливо, — прошепотіла я. — Останнім часом і справді все важче. Я почала думати про відпустку. Про те, щоб просто зникнути з міста. Вмовити Марту та полетіти кудись далеко.

— Це звучить як правильне рішення. — Його голос став ще м’якшим. —  Бо як тільки ми звикаємо до болю, він стає нашою нормою. А цього не має бути.

— Я не знаю, як жити інакше, — сказала я тихо. — Це вже є моєю нормою.

 Він поглянув на мене довше, ніж я очікувала. Але не з жалем, не з жалістю. А з розумінням.

— Знаєш, ті, хто звик завжди бути сильними, насправді найбільше потребують місця, де можна просто бути собою. Слабким. Трохи розбитим. Де це не соромно.

Я ковтнула. Не вино — емоції. Щось підступало до горла, щось давило зсередини.

— Я сумніваюсь, що таке місце існує для мене.

— Може, воно ближче, ніж ти думаєш. — Він зробив ковток і додав тихо: — Можливо, ти вже в ньому.

Я дивилась на свічки, ніби сподіваючись знайти у вогні якусь відповідь. Можливо, якби не це вино, я б і не наважилась промовити:

— Знаєш, Влад… — моя рука стиснула край пледа. — Ти дуже… небезпечний.

— Це ще чому? — він усміхнувся, але не насмішкувато, а якось лагідно.

— Бо людина, з якою починаєш почуватися в безпеці, —це завжди небезпечно. Поруч з нею відкриваєш те, що давно і глибоко ховав.

Він нічого не сказав одразу. Просто нахилився трохи вперед.

 — Тоді, може, почнемо шукати це сховане? —  Це прозвучало як запрошення, а не запитання. І відповідь, здається, не була потрібна. Принаймні — не сьогодні.

На тому відвертість трохи стихла. Не зникла — просто вляглась між нами, як плед, яким я була загорнута. Влад не тиснув, не вимагав нічого. Просто плавно перевів розмову на щось легше — жарти, історії, спогади. Ми сиділи, говорили, сміялися, пили вино.