Розділ 19

Я довго стояла, не рухаючись. Здавалося, навіть час зупинився. Мовчання, яке залишилося після нашої розмови, нависло наді мною, як густий, задушливий туман. У голові не було жодної чіткої думки — лише розмиті емоції, які одна за одною били всередині, мов хвилі об скелю.

Я ж мала бути сильною. Холодною. Професійною. Я ж стільки разів переконувала себе, що це просто справа. Просто ще один клієнт. Просто папери.

Але він ніколи не був просто клієнтом.

І скільки б я не тицяла собі в груди, що мені байдуже, що я сильна, що впораюся — зараз я не знала, що робити далі. Його повернення розворушило все те, що я так старанно намагалася поховати. Усі ті моменти, які я хотіла забути. Всі ті відчуття, від яких тікала. Але вони наздогнали мене. І вдарили з новою силою.

Якщо ще зовсім недавно мені було боляче від того, що він передумав розлучатися, то тепер ця новина змусила мене подивитися правді в очі. Подивитися на своє життя — і побачити, що я в ньому маю. А мала я не так вже й багато.

Я втікала від самої себе, намагаючись забутися в роботі, у справах, у чужих проблемах — і зовсім не помічала своєї самотності. Не помічала того, що давно вже живу без сенсу. Виснажена, спустошена, я ніби перестала існувати для себе.

У мене немає чоловіка. Немає і ніколи не буде дітей. З батьками стосунки теж бажають кращого. Друзі... їх майже не залишилося. І все через мене. Бо я сама їх відштовхую, тримаючись на відстані.

 Єдине, що в мене залишилося — це робота. І навіть вона вже більше не рятує. Від неї вже починає нудити. Мої дні минають у сірості, мов копії один одного. Без радості. Без барв. Без надії.

І я питаю себе: невже так і пройде моє життя? У постійній втечі від себе самої?

Ці думки не давали спокою. Підійшли впритул і накрили величезною хвилею, що зносить усе на своєму шляху. І вибратися з неї здавалося нереальним.

Я стояла посеред кімнати, мов загублена. Мов тінь себе колишньої.

І вперше за довгий час мені стало по-справжньому страшно.

Я не знаю, скільки часу пройшло. Можливо, хвилини. А може, година. Усередині було порожньо й боляче. Я не плакала — сльози висохли. Залишилася тільки тиша.

І раптом телефон знову задзвонив.

Я здригнулася. Серце болісно стиснувшись, мов не витримувало ще одного удару. Подивилася на екран — Влад. Трохи вагаючись, але все ж взяла слухавку.

— Аделіно, привіт. Є одна справа до тебе. Потрібно зустрітися, — його голос звучав спокійніше, ніж зазвичай, але м’яко. — Ти вільна сьогодні ввечері?

— Я… я не знаю, — прошепотіла. Справді не знала, що відповісти. Мені було важко зібрати думки, важко втримати себе в купі. Я не була впевнена, що готова сьогодні знову говорити про роботу.

— В тебе все гаразд? — запитав він після короткої паузи.

— А... так, все нормально, — сказала автоматично. Але сама почула, як фальшиво це прозвучало.

— По твоєму голосу так не скажеш, — його голос став тихішим, уважнішим. — Що сталося, Адо?

Я стиснула пальці. В грудях знову заворушилось те глухе, тягуче відчуття порожнечі. Я не могла пояснити, що відчуваю. Сама не могла цього збагнути.

— Я не знаю, — чесно відповіла. — Просто… не знаю.

Було довге мовчання. Потім він тихо, але впевнено сказав:

— Тоді точно зустрінемось. Приїжджай до мене. Повечеряємо. Джаспі в мене — Марта його залишила, думаю, він скучив за тобою. Тобі треба хоч трохи видихнути.

Його слова, позбавлені тиску, але наповнені турботою, несподівано зігріли. Можливо, в будь-який інший день я б чемно відмовила. Знайшла б причину, щоб залишитися вдома, заритися в документи, сховатися. Але не сьогодні. Сьогодні дім здавався мені пасткою, а тиша — загрозливою. Я не хотіла повертатися туди, де стіни пам’ятають мої слабкості краще за мене.

— Добре, я приїду, — сказала я. Тихо, але впевнено.

Я зібрала речі. Не надто довго думаючи, просто схопила сумку, ключі, телефон. Робочі документи залишила на столі. Вперше за довгий час мені було байдуже до справ. Я не могла зараз рятувати чужі історії, коли моя власна тріщала по швах.

Вийшла з офісу, закривши за собою двері. На вулиці вже сутеніло. Повітря було прохолодне, але приємне — осінь торкалась міста легкими пальцями, приносячи з собою спокій і холод одночасно. І, можливо, десь у цій вечірній прохолоді починався новий ковток життя. Без ілюзій, без очікувань. Просто — щось інше.

Я сіла в машину й рушила.
З Владом у нас були здебільшого робочі стосунки. Але через дружбу з Мартою — його сестрою — ми час від часу бачилися і в неформальній обстановці.. Ми були ближчі, ніж просто клієнт і адвокат. У ньому не було жодної зверхності, жодного натяку на те, що він — «важливіший». Влад був веселим, уважним та дуже легким у спілкуванні. Ми швидше нагадували друзів. Не близьких, але таких, з якими приємно поруч.

Хоча знали один про одного здебільшого робоче. І, можливо, так було безпечніше.

Я ніколи не дозволяла собі думати про нього як про когось "більше". Навіть ті невеликі подарунки, квіти, які він приносив після виграних справ — я сприймала виключно як ввічливість. Хоча десь глибоко знала: за іншим збігом обставин я б, мабуть, не прийняла їх. Не знаю чому — просто не могла. Можливо, боялась. Можливо, не вірила.

Але сьогодні мені було байдуже. Я їхала до нього.
І не було відчуття, що це неправильно. Навпаки — здавалося, що це єдине, що мало сенс цього вечора.

Ми бували в нього вдома й раніше — з Мартою, інколи ще з деякими знайомими. Але сьогодні ми будемо вдвох. Ну, майже. Ще буде Джаспі, їхній кудлатий пес, що ніколи не міг визначитись, кого з нас трьох любить більше.

Чомусь ця думка здалась мені заспокійливою.

Я знала, що Влад не стане копатися в моїх емоціях, не задаватиме кучу питань. Він просто буде поруч. Його спокій, добрий гумор і здатність не тиснути — здається, саме це могло врятувати мене сьогодні. Не великі розмови, не поради, не «я тебе розумію» — а просте, тихе людське «я є».