Розділ 18

Аделіна

Робота — це те, до чого я повертаюся знову й знову, що б не сталося.
Вона для мене як острів посеред бурі — тримає на плаву, коли всередині штормить. Настрій від самого ранку був жахливий, але я намагалася не зациклюватися на цьому і не повертатися думками до вчорашнього вечора, який був не менш жахливим.

Останнє, чого я тоді хотіла — це щоб Максим був поруч. Щоб бачив мене такою, якою я себе навіть собі боялася показати: вразливою, знесиленою, виснаженою. Це було нестерпно. Я не хотіла, щоб він бачив мене такою слабкою. Та зараз, хоч і повільно, мені все-таки вдається зібрати себе до купи. Знову. Уже вкотре.

Сьогодні я нарешті отримала результати пошуків договору, необхідного для оформлення розлучення. Я довго чекала на цей момент. Здавалося б, саме зараз мала б відчути полегшення, впевненість, спокій. Але замість цього — лише порожнеча і розгубленість.

Документ у мене в руках. Усе ніби йде за планом: розлучення пройде швидко, без зайвих ускладнень, без тяганини. Нарешті — кінець. Максим остаточно зникне з мого життя.

Але очікуваного полегшення так і не прийшло. Навпаки — в грудях раптово стиснуло, холодно й болісно. Ніби щось всередині не витримало.

Це мав бути фінал. Я завершую його справу — формально, юридично, професійно. І все ж ця думка не приносила радості. Вона залишає по собі дивне, важке відчуття — наче щось остаточно зникає, а разом із цим зникаю трохи й я сама.

Вирішую подзвонити й повідомити йому про це.
Нехай розслабиться і порадіє — хоча б він.

— Алло, слухаю, — його голос був рівний, можливо трохи втомлений.

Я одразу перейшла до суті, щоб якнайшвидше закінчити цю розмову.
— Договір знайшовся. Можемо спокійно продовжити справу, отримаєш розлучення досить швидко.

Настала пауза.

— Аделіно… — сказав він тихо, майже пошепки. І замовк.

Це одне слово в його голосі зупинило в мені подих. Воно звучало по-іншому.

— Так? — мій голос зрадницьки пом’якшав— Алло? Я не чую тебе.

І тоді він сказав те, що змусило мене завмерти.

— Не потрібно нічого робити.

Я не одразу зрозуміла.
— Що? Що це означає?

— Я передумав розлучатися. Не потрібно більше нічого робити.

Тиша. Важка, липка, вічна.

Я не знала, як реагувати. І навіть себе в цей момент не могла зрозуміти.
Єдине, що спромоглася вимовити:
— Гаразд.

І поклала слухавку.

Стояла з телефоном у руці, мов закам’яніла. Він передумав розлучатися.

З горла вирвався короткий сміх — сухий, гіркий, порожній. Несподівано мені стало смішно. Смішно й боляче водночас — наче хтось жорстоко грав зі мною, кидаючи в емоційний вир, з якого неможливо вибратися.

Він увірвався в моє життя, зруйнувавши той крихкий спокій, який я так довго і болісно вибудовувала. А тепер так просто йде — знову. І ще швидше, ніж я могла уявити.

Нервовий сміх переріс у безпорадний розпач, і гарячі сльози, наповнені гіркотою, повільно стікали по щоках.

Він більше не розлучається.

Це означає, що в його серці досі живе любов до неї. Він не може її відпустити.

Її — ту, з якою пов’язаний офіційним шлюбом.

Він — одружений чоловік.

Я знала це завжди, поки працювала над його справою, але свідомо намагалася не помічати.

Та тепер ця думка роз’їдає мене зсередини — як отрута, що повільно руйнує кожен клаптик моєї душі.

Несправедливість цієї ситуації б’є прямо в серце. Ніби я — лише тінь у його житті, лише прохідна роль, лише адвокат у чужій драмі, яку колись називали нашою.

І найгірше — це відчуття, що я ніколи не була і не буду справжньою для нього.

Це ранить найглибше — гостріше за будь-який фізичний біль.