Розділ 17

Максим

Думки про сьогоднішній вечір не давали мені спокою. Повернувшись додому, я навіть не намагався лягти спати — знав, що не вийде. Тиша в квартирі тиснула сильніше за будь-який звук. У голові крутилися уривки розмови, жести, погляди. Її голос. Її очі. Її тремтіння. Я очікував усього, але точно не того що сталося.

Думав, вона нарешті зізнається. Скаже правду. Ми нарешті поставимо крапку. Без істерик, без сцени. Просто кожен піде своїм шляхом.
Та вона знову твердить, що не винна, що її підставили. Що кохала. І, що найгірше — в її голосі не було фальші. У погляді — справжній біль, розпач, розчарування. Я бачив це. І це лякало найбільше. Бо я вже колись їй вірив. І зараз… здається, знову починаю.

У голові все перемішалося. Сумнівів ставало дедалі більше. Але її стан... Те, як вона згиналась від болю, те, як схопилась за живіт, її тремтіння  не було грою. Я досі не можу зрозуміти, що то було.

 Вона хвора… І відмовляється від лікування — ці слова застрягли в голові, мов цвях. Я нічого не питав тоді, бо не знав, як. Не мав права. Але зараз... тепер вони не давали мені спокою.

А ще — та її фраза: «Її немає. Моєї дитини більше немає.», і слова лікарки: «Ми вже втратили одне життя…» Вони в'їлись у свідомість, як шрами.
Я чіплявся за них, крутив у голові, мов зламану платівку.
Бо якщо дитини більше немає — значить, вона була. І що тоді? Вона дійсно чекала на дитину? І… якщо так — чию? У мені назрівав страх. Бо одна думка не давала спокою: а раптом — це була моя дитина? Я не хотів вірити. Не міг. Але й заперечити вже не вдавалося.

 Усередині наростав неспокій. Я розумів — далі так не можна. Потрібно розібратися. Дізнатися правду. Навіть якщо вона знищить усе остаточно. Тільки я не знав, з чого почати і де шукати.

Зранку я вже планував зателефонувати одному знайомому, який міг би допомогти дізнатись, як жила Аделіна всі ці роки. Що з нею було відтоді, як ми розійшлися, та  що вона приховує.

Я саме збирався на роботу, коли у двері несподівано постукали. Відчинив — і завмер. На порозі стояла Катерина.

— Що ти тут робиш? — здивовано запитав я, машинально відступаючи від дверей.

— Доброго ранку, любий, — промовила вона серйозно й задумливо, проходячи у вітальню. — Нам потрібно серйозно поговорити.

— Якщо ти знову про розлучення — можеш одразу йти, — втомлено відповів я. — У мене немає часу знову це слухати.

Вона лише зітхнула, сіла на диван і склала руки на колінах. Вона намагалася бути стриманою та спокійною, але я бачив що їй це не надто вдавалося.

— Добре. Не буду тягнути. Я вагітна, Максиме.

Я скам’янів.

— Що?.. — ледь прошепотів я. — Це якийсь жарт?

— Ні. Учора була в лікаря — вона підтвердила. Я не очікувала цього. Чесно. І я вже майже змирилася з думкою, що ми розлучаємось. Але… ця дитина все змінює. Я не хочу, щоб вона росла без батька, в розбитій родині. Я сама через це пройшла — і не хочу того ж для неї.

Я мовчки провів долонею по обличчю, намагаючись зібратись із думками.

— Катю… Я не збираюся відмовлятись від своєї дитини. Я буду поруч, як батько. Але ми обоє знаємо — шлюб не зробив нас справжньою сім’єю. І не зробить. Ми жили як сусіди. Без почуттів. Без довіри.

Вона подивилась на мене майже з докором:

— Може, й не було великої любові, але ми прожили разом чотири роки. Без сварок. Ми нормально ладнаємо, це вже щось. Я вірю: коли народиться малюк — все зміниться. Справжня сім’я іноді починається не з кохання, а з відповідальності. І діти — вони об’єднують.

Я не знав, що сказати. Все навалилось несподівано. Так, я хочу бути в житті своєї дитини, і можу це робити й без шлюбу. Але ж виховувати її окремо, передавати з рук у руки — хіба це нормально? Постійні домовленості, суперечки, непорозуміння. Дитина заслуговує на спокій і стабільність. Але чи зможу я дати їй це поруч із людиною, з якою вже давно нічого немає?

— Максиме, — сказала вона вже м’якше, але з натиском. — Ти порядний чоловік. Усі бачать нас як хорошу, стабільну сім’ю. Не руйнуй цього. Не відштовхуй нас. Я прошу тебе.

Я подивився на неї. Колись її вміння тиснути на потрібні місця здавалося мені тонкістю, тепер ж маніпуляцією. Її спокій починав тріскатися, голос тремтів.

— Досить. — Я підняв руку, зупиняючи її. — Дай мені час усе обдумати. Я скажу тобі, коли буду готовий. Але зараз — ні.

— Подумай добре, Максиме, — кинула вже з порога. — Бо другий шанс може не повторитись.

Вона зачинила за собою двері, а я залишився стояти посеред вітальні, ніби хтось вибив із мене повітря. Усередині все стискалось. Життя ніби поділилося на кілька площин, кожна — з болем і без відповіді.

Я намагався якось відволіктися роботою і це трохи допомагало. Принаймні на кілька годин я не крутив у голові розмову з Катериною й не думав чи правильне рішення я прийняв. Та не чекав, коли надійде інформація про Аделіну.

Десь після обіду екран телефона засвітився її ім’ям.  Це застало мене зненацька. Я навіть на секунду розгубився, перш ніж відповісти.

— Алло, слухаю.

Її голос був рівний, без жодних емоцій:
— Договір знайшовся. Ми можемо спокійно продовжити справу, отримаєш розлучення досить швидко. —Без привітання та без жодного зайвого слова промовила вона.

— Аделіно… — сказав я тихо. І завис. Не знав, як продовжити.

— Так? — її голос теж трохи змінився. І між нами повисла коротка тиша. — Алло? Я не чую тебе.

— Не потрібно нічого робити.

— Що? Що це означає?

— Я передумав розлучатися. Не потрібно більше нічого робити.

Декілька секунд мовчання.

— Гаразд, — так само стримано промовила вона, без жодного запитання. Лише одне слово і одразу поклала слухавку.

А я залишився сидіти з телефоном біля вуха, слухаючи короткі гудки. Від цього рішення не стало легше. Але чомусь я знав — повернення назад уже не буде.