Розділ 16

До клініки ми дісталися швидко. Усе здавалося розмитим — світ минав за вікном машини, але я його не бачила. Коли ми зайшли всередину, я ледве трималася на ногах. Назвавши прізвище лікарки, я відчула, як біль у животі трохи послабив хватку, та це був лише короткий перепочинок. Ходити було важко — кожен крок віддавався глухим болем у тілі, наче щось усередині знову ламалося. Макс хотів нести мене на руках, але я заперечно хитнула головою. Не змогла б витримати ще й стільки близькості зараз.

— Адо? Що сталося? — схвильований голос змусив мене підняти очі.

Перед нами стояла Софія —моя лікарка. Та сама, яка була поруч тієї страшної ночі… ночі, коли я втратила все. Сенс, надію, дитину. Її погляд одразу пронизав — уважний, турботливий, але з нотками тривоги. Вона бачила в мені більше, ніж я дозволяла іншим.

Я глянула на неї втомлено, крізь пелену болю й сліз, які ще не встигли висохнути.

— Знову… — сказала вона тихо, не питаючи, а стверджуючи. Її очі потемніли — вона вже знала.

— Ходімо швидко, — додала й кивнула Максу, щоб допоміг.

Мене повели до її кабінету. Всередині все здавалося знайомим до болю: запах антисептика, приглушене світло, акуратно складені інструменти. Я сіла на кушетку, намагаючись не зойкнути — рухи були повільні, наче крізь густу воду. Тоді Софія допомогла мені лягти.

Максим стояв біля дверей, мовчазний та з напруженим обличчям.

Софія діяла швидко: встигла зафіксувати мій погляд, щоби переконатись, що я при тямі, і вже шукала вену.

— Зараз стане легше, — промовила тихо, майже шепотом, вставляючи голку з точністю звички.
Холодний розчин ковзнув усередину. Моє тіло сіпнулося, але через хвилину біль почав повільно згасати — не повністю, але став тупішим, наче віддаленим.

Вона підсунула апарат для контролю тиску, швидко закріпивши манжет.
— Тиск знижений… Організм виснажений, — промовила більше до себе.

Потім — стетоскоп до грудей, кілька притисків на живіт — обережних, без різких рухів.

— Ти вся холодна... Дихай повільніше, — м’яко вказала вона, накидаючи легку ковдру.
Прохолодний компрес на живіт — швидкий, точний. М’які рухи, якими вона погладила мене поверх нього, були більше схожі на материнську турботу, ніж на лікарську рутину.

Софія ковзнула поглядом по монітору УЗД, провела датчиком по животу, швидко сконцентрувавшись на зображенні.
— Спазм сильний, але загрози немає. Все під контролем.

Я лише кивнула. Усередині ще вирувало — не фізично, а глибше: спогади, страх, відчай.

Софія зітхнула і сіла поруч.

Тиша повільно заповнила кімнату, ніби й вона потребувала паузи. Ми мовчали хвилин десять — я лежала з заплющеними очима, прислухаючись до свого дихання, до ритму серця, що нарешті трохи сповільнився.

— Як ти зараз? — м’яко спитала вона.

— Вже краще, — прошепотіла я, хоча втома, наче свинець, досі тиснула на груди.

— Нам потрібно серйозно поговорити.

Я перевела погляд на Макса, який стояв біля дверей, мовчазний, але з напруженими плечима.

— Максиме, дякую, що допоміг… Але тобі вже час, — сказала я, намагаючись звучати спокійно.

— Ні. Я залишусь. Хочу знати, що це було, — відповів він твердо, навіть не зрушивши з місця.

— Тебе це не стосується. Йди, — вже жорсткіше вимовила я.

Та він не послухав. Лише втупився поглядом у Софію, чекаючи, що та почне говорити.

Я опустила очі. Сил сперечатися не залишилось.
Мовчки перевела погляд на Софію, благаючи її хоча б поглядом — не зараз. Не все. Не при ньому.

Та вона відповіла мені поглядом суворої лікарки. Спокійним, холодним — тим, що не приймає заперечень. І почала — тихо, чітко, з тією стриманою втомою, яку мають люди, що надто довго борються за тих, хто сам здався:

— Аделіно… Ми вже не вперше проходимо це коло. Скільки разів ти так лежала тут? І я вже навіть не говорю про те, що відбувається, коли ти вдома. Те, що ти просто мовчки терпиш.

— Софіє… будь ласка… — я спробувала зупинити її. Знала, що буде далі. Але вона вже не зупинялась.

— Я знаю, ти сильна. Але це не ліки. Це не те, що зніме біль або зупинить процес. І ти це прекрасно знаєш. Я не можу тебе змусити. Але мушу сказати знову: з кожним нападом ми втрачаємо не лише шанс на майбутнє, а й тебе.

Її голос був м’яким, але тон — твердий. Без пафосу, без зайвого драматизму. Просто факти.

— Я не обіцяю дива. Це буде довго. Це буде важко. І, можливо, шанс на щось більше — мінімальний. Але принаймі тобі стане краще.

Я зітхнула. Печіння в очах змішалося з порожнечею. Слова Софії про «шанс» відлунювали, мов ехо в порожній кімнаті. Ми вже проходили це. Вже говорили. І ми обидві добре знаємо — ці шанси такі ж примарні, як і моє бажання щось змінювати. Те, що було для мене всім, залишилось у минулому. Те, що було мені справді потрібне — моя дитина — було тоді. Не зараз. Уже не в цьому житті. Не в цих уламках, якими стало моє життя.

— Про яке "краще" ти говориш? — промовила я з гіркою іронією, ледь чутно. — Це вже не має значення.

Софія подивилась на мене довше, ніж зазвичай. Її голос став ще тихішим, але кожне слово — мов скальпель:

— Ми вже втратили одне життя тоді, Аделіно. І я не хочу втратити ще й тебе. 

Я різко вдихнула й відвела погляд. Кожне слово — це болюча згадка. І я більше не могла слухати.

— Досить. Поговоримо пізніше, — вичавила я крізь зуби, відводячи ковдру й починаючи повільно підводитися.

Біль майже вщух. Принаймні настільки, щоб встояти на ногах і втекти.

— Дякую за допомогу… і вибач, що потурбувала. Якби була сама — не приїхала б.

— І саме це мене лякає найбільше, — тихо сказала Софія, дивлячись на мене з болем і тривогою, в якій змішувались професіоналізм і щире співчуття.

— Бувай, — коротко кинула я, майже пошепки, і вийшла з кабінету.

Лише в коридорі я згадала, що Максим усе ще був там. Він вийшов слідом. Я відчула його присутність за спиною — тиху, напружену. Але не обернулась. Не зараз. Не з цим болем, не з цією правдою.