Розділ 15

Розкисати я собі дозволила лише на вихідних. Понеділок — новий тиждень, нова броня. Якою б розбитою не почувалась того ранку, змусила себе зібратись і піти на роботу. Вже не вперше ховалась у ній, як у порожній кімнаті без дзеркал. Робота завжди рятувала — від думок, від болю, від себе.

Наступні два дні я не виходила з кабінету. З самого ранку і до пізньої ночі занурювалась у документи, в цифри, в чужі проблеми — лише б не залишитись наодинці зі своїми. Додому поверталась на автоматі: поїсти, прийняти душ, переодягтись, трохи поспати і знову назад. Це було схоже на порятунок, але більше нагадувало втечу.

Так тривало до одного вечора. Того самого, коли він знову з’явився.

Максим. Зайшов упевнено, навіть не постукавши, але я не мала ані сил, ані бажання дорікати йому за це. У мені вже нічого не лишилося — ні гніву, ні злості. Лише втома. Та, яка осідає не лише під очима, а десь глибше — на дні душі.

Проте я таки змусила себе заговорити:

— У мене немає жодної нової інформації щодо справи. Як тільки щось з’явиться — повідомлю. Все інше ми вже обговорили, — сказала я спокійно, рівно, не підводячи погляду.

— Я не через справу, — відповів він. — Нам потрібно поговорити. Тому…

— Я не хочу нічого чути. І тим більше — говорити про щось, крім роботи. Якщо в тебе залишилися недосказані репліки з того спектаклю — це вже твої проблеми. Я в ньому більше не беру участі. Тому… йди, — втомлено, але твердо сказала я.

— Ні. Ми поговоримо. Спокійно. І востаннє. Тоді закриємо це назавжди.

— Максиме…

— Поїхали. Просто вечеряємо без жодних драм і сцен. Просто поговоримо — і все. А потім повернемося до життя. Кожен — свого.

Я довго мовчала. Його слова боліли, але водночас приваблювали. Ця ідея, що ми нарешті зможемо залишити минуле за спиною  здавалася єдиним, чого я справді зараз хотіла.

— Гаразд, — відповіла  тихо.

Я зібрала свої речі. І ми поїхали.

Зайшовши до ресторану, я замовила перше, що впало в очі — не хотілося затягувати час. Хотілося просто швидше все завершити.

— То про що ти хотів поговорити?

—Я хочу, щоб ти мені пояснила: навіщо так вчинила. Гаразд, ти зливала документи, зробила все, щоб зірвати угоду. Можливо, тобі запропонували великі гроші за це, і ти погодитися. Але скажи мені, навіщо було заходити так далеко? Навіщо було проникати в моє життя, в моє серце? Для чого були всі ті слова про кохання… Я повірив. Я, чорт забирай, справді повірив у нас. Впустив тебе у свою роботу, у свій дім, у свої плани … І якщо все це було лише частиною гри, то скажи мені хоч зараз — навіщо? Навіщо було робити вигляд, що ти кохаєш, якщо ніколи навіть не намагалася? — Він говорив спокійно, але в кожному слові відчувалася напруга. Очі майже не кліпали, голос зривався лише раз — тоді, коли він вимовляв слово «кохання». Він не кричав, але кожна фраза різала повітря.

— Що ти зараз хочеш почути від мене? Чому це раптом стало тебе цікавити після стількох років мовчання? — розчаровано промовила я, дивлячись йому в очі. Його тон, його жести — все кричало про звинувачення. Не було жодного сумніву в словах. Він не питав, він стверджував.

—Правду. Я хочу почути від тебе правду, — твердо, навіть трохи з надривом відповів він. — Навіщо ти це зробила? Без виправдань. Без брехні. Просто скажи.

— Я вже казала тобі правду. Але тоді ти не захотів її почути, — мій голос був рівним, хоча всередині все стискалося від болю. — А тепер, раптом, відкрив вуха? Вирішив, що настав момент вислухати? Що ж… гаразд, я повторю, але востаннє.

Я подивилася на нього — прямо, твердо. Без страху. Без надії. Тільки з втомою, яка накопичувалася роками.

— Я не робила цього. Жодного з того, в чому ти мене звинувачуєш. Я кохала тебе, Максиме. По-справжньому. Була наївною, молодою, захопленою — і так безнадійно в тебе закоханою. Я залишила все, що мала. Поїхала за тобою, в нове життя, з вірою, що воно буде нашим. І вірила, що ти відчуваєш до мене хоч крихту того, що жило в мені. Але дуже швидко зрозуміла, що помилилася.

Я ледь помітно всміхнулась — коротко, гірко, мов про щось давно втрачено.

— Ти повірив усім, тільки не мені. Мене підставили. Зробили винною. А ти навіть не зупинився. Не спитав. Не дав шансу. Просто виніс вирок і все.

Я відвела погляд, бо пам’ять про це досі обпікала. Мов шрам, що вже не болить — але інколи пульсує.

—Ти вигнав мене, наче сміття. Залишив одну в чужому місті, без підтримки, без шансів. І знаєш, що найгірше? Навіть зараз, після всіх цих років, ти не сумніваєшся. Ти досі впевнений. Досі тримаєшся за свою правду, ніби вона єдина. І це… болить, Максиме. Все ще болить.

— Досить, Аделіно. Досить цих слів, — його голос зірвався, але він швидко взяв себе в руки. — Я більше не збираюся тебе звинувачувати. Просто скажи правду. Чесно. Навіщо ти це зробила?

— Я бачив достатньо. Було чітко видно, звідки зливається інформація — з твого ноутбука. Ми простежили, навіть попри те, що ти намагалася все стерти. І ті фото… —він замовк на мить.— Я бачив, як ти обіймаєшся з ним. З нашим прямим конкурентом. Вони не вигадані, не сфальшовані. Тож, будь ласка, досить цих казок. Скажи правду. Просто скажи.

— Я не знаю, про які фото ти говориш, Максиме… — я ледве впізнавала власний голос — він тремтів, але був твердим. — Але більше я не буду виправдовуватись. Не буду.

Я подивилась йому в очі, але вже без надії.

— Ти не хочеш мені вірити. І я більше не маю сил щось доводити. Я втомилася… стукати в  зачинені двері. Досить.

Слова вирвались швидко, ніби разом із повітрям, яке я довго стримувала в собі. Бо ще мить — і я б просто зламалася. Вся ця розмова… стільки болю, стільки невисловленого — я більше не витримувала. Ледве трималась, щоб не здригнутися, не розплакатися прямо перед ним.

— Гаразд… тоді ще одне питання, — його голос змінився. Став нижчим, жорсткішим. Напруга в повітрі згущувалась. — Дитина. Ти тоді сказала, що була вагітна. То де ж вона тепер?