Розділ 14

Максим

Після тієї перепалки в ресторані моє життя знову похитнулося. Але я не дозволяв собі це. Натомість— поринув у роботу з головою. Засідання, звіти, безкінечні дзвінки. Це стало моїм порятунком, моєю мовчазною терапією. І мені навіть вдавалося, хоч трохи не думати про неї.

Того ранку я сидів у своєму кабінеті, гортав документи, коли пролунав дзвінок. Назар.

— Привіт, ти вільний, бо потрібно поговорити, —почав той.

—Я маю деякі документи по справі, зараз завезу їх до вас. Заодно і поговоримо — відповів я, встаючи з крісла.

— Гаразд, тоді чекаю.

Та не встиг я й кроку ступити до дверей, як ті розчахнулись. У кабінет увірвалась Катерина — моя дружина. Колишня, як я хотів би сказати. Очі палають, голос — напружений до межі.

— Максе, як ти міг?! Про яке ще розлучення ти говориш?! Я думала, ми все вирішили!

Я втягнув повітря, зберігаючи спокій.
— Катю, заспокойся. Я ще в Лондоні все тобі спокійно пояснив.

— Ні! — вигукнула вона. — Нічого ти мені не пояснив! Не буде ніякого розлучення! Ти не маєш права так просто викидати мене з твого життя!

— Катю, мої адвокати вже займаються цим. Як тільки знайду договір — усе буде офіційно завершено. Прийми це.

— Ніколи…

— Досить, — різко обірвав я. — Мені час. Вийди, будь ласка.

Вона стояла ще кілька секунд, мовчки. Потім ображено розвернулась і грюкнула дверима.
Я лише закотив очі й видихнув, узяв ключі та документи й нарешті вийшов.

Приїхавши, я навіть не зупинився біля ресепшину — одразу попрямував до кабінету Назара.

Вже простягнув руку, щоби постукати, коли двері раптово відчинилися з силою, майже вдаривши мене.
— Та що ж це сьогодні таке… — пробурмотів я, втрачаючи рівновагу.

Та в наступну мить усі думки вивітрились. Переді мною стояла Аделіна. Заплакана. Розгублена. Очі червоні, щоки — вологі. Вона виглядала так, ніби щойно вийшла з поля битви.

— Аделіно… все добре? — інстинктивно запитав я, простягнувши руку й легко взявши її за лікоть, щоби зупинити.

Я не розумів, чому це роблю. Мені мало б бути байдуже, але не було.

Вона на мить застигла. Її погляд зустрів мій — і в ньому було щось, що розірвало всередині струну. Біль, розчарування, гнів та холод.

— Це не твоє діло, — прошепотіла вона, різко вириваючи руку. Її голос — надломлений, але твердий. І перш ніж я встиг щось сказати, вона вже пройшла повз, залишивши по собі аромат її парфумів і величезну порожнечу.

Я залишився стояти, не розуміючи, що щойно сталося.

Зайшов до кабінету Назара. Його вигляд був далекий від звичного врівноваженого — скуйовджене волосся, помітне роздратування в очах. Сидів за столом, потираючи скроні.

— Чому Аделіна вибігла в сльозах? — запитав я прямо.

Назар лише махнув рукою, як від настирливої мухи.

— Не зважай, все буде нормально, — пробурмотів, опускаючи погляд. Було видно, що йому не хочеться про це говорити.

— Я приніс деякі документи по справі. Думаю, Аделіні краще буде з ними розібратись, — сказав я, все ще не зводячи з нього очей.

— Її краще зараз не чіпати. Поклади тут, я сам передам, — відповів уже спокійніше.

Його стриманість мене тільки більше дратувала. В голові почали роїтися здогадки, але я змусив себе зупинити цю лавину.

— То про що ти хотів поговорити? — нарешті змінив тему. Треба було відволіктись, хоч трохи.

— В мого брата, Андрія, якщо ти не забув через два тижні день народження. Тож твоя присутність — обов’язкова. Інакше він тобі цього не пробачить. Як почув, що ти повернувся — перше, що сказав: "Скажи Максу, щоб обов’язково був".

— Гаразд, тоді прийду. Таку подію не пропускають, — відповів я, намагаючись посміхнутись, хоч усередині мене точилася буря.

Між нами запала пауза. Було зрозуміло, що ні він, ні я вже не налаштовані продовжувати розмову. Тому я просто кивнув попрощавшись й вийшов.

Повертався до офісу, вдивляючись у дорогу перед собою, хоча думками був зовсім в іншому місці. Зовні — повний спокій, мов усе під контролем. А всередині — вир питань, здогадок на які, здавалося, не буде жодної відповіді. Принаймні — поки що.

Так і минули кілька днів. Сірі, мовчазні, рвані. Аж до того моменту, коли я знову з’явився на порозі цього офісу. Але цього разу йшов я не до Назара — а до неї. Вже минув тиждень з нашої останньої зустрічі, а думки про те, що сталося тоді, не давали мені спокою. Вони жевріли десь на дні свідомості, не зникаючи ні на мить.

Ще від учора я був налаштований нарешті поговорити з нею спокійно. Просто — нормально поговорити. Дізнатись, що сталося  та обговорити справу з розлученням. Але чим ближче був момент зустрічі, тим більше все йшло шкереберть. З самого ранку — суцільний хаос: термінові дзвінки, непередбачувані ситуації, якісь дивні накладки. Усе дратувало. Усе виводило з себе. І коли я, зрештою, увійшов до її кабінету — мого настрою вже точно не можна було назвати спокійним.

І знову чергове розчарування за цей день. Ніякого серйозного прориву, знову чекати. Це розлютило мене до краю. Я не стримався — підвищив голос на неї. Вилив усе своє невдоволення, навіть якщо вона й була не винна. Та з часом я трохи заспокоївся, ми вже більш-менш спокійно продовжили роботу.

Я збирався нарешті запитати її — про той день, про ту сцену, яка не йде з голови. Але тоді увірвався він. Влад. Чи як його там. З букетом, подарунком.

І в ту мить у мені щось зірвалося. Усе, що я стримував, — прорвалося назовні. Я побачив як вона посміхалася до нього, бачив, як вона світиться спокоєм, легкістю, ніби нічого й не було. Ніби вона просто живе далі, без жалю, без болю. Так ніби в неї все добре. А я? А я досі застряг у минулому.

І я не витримав. Втратив контроль. Слова виривалися самі. Я нагадував їй, ким вона була. Нагадував, що вона зробила. Хоча, якщо чесно, говорив це більше собі. Кричав у порожнечу, намагаючись переконати себе, що ненавиджу. Що давно все закінчено.