Розділ 13

Як тільки я зайшла до офісу, секретарка одразу ж повідомила, що мене чекає Назар.
«Що тепер сталося?» — промайнуло в голові. Та дійти до його кабінету я не встигла — за кілька кроків до дверей він сам вийшов назустріч, як завжди з широкою усмішкою. Від неї й мені захотілося усміхнутися: настрій від самого ранку був чудовий.

— О, Аделіно, я саме тебе чекав, — радісно мовив він.
— Щось сталося ? — поцікавилася я, намагаючись вгадати причину.
— У четвер після обіду зайде Макс — обговорити декілька питання, це так по роботі. Але зараз я хотів спитати, як ти. Бачу, що добре, ти усміхаєшся.

— Я була у батьків цими вихідними, — відповіла я з теплою ноткою в голосі.
— І що? — Назар зацікавлено підняв брови.
— Ми помирилися. Дякую тобі, — щиро сказала я, з вдячністю згадуючи що без нього цього б не було.
— Який же я радий! — він усміхнувся ще ширше й міцно обійняв мене. — Ти молодець.

Відступивши на крок, я кивнула:
— Гаразд, мені треба працювати. Побачимось.
— Окей, гарного дня, — відповів він, прямуючи своєю дорогою, а я — до свого кабінету.

До обіду я занурилася в роботу, а потім вирушила до суду: на 16:00 було призначено засідання.
Мій клієнт, на жаль, перебував за межами міста, тож довелося представляти його інтереси самостійно, що трохи ускладнювало справу. Проте я була впевнена у собі.

Це була стара історія про конфлікт між співвласниками: один без згоди іншого продав частину бізнесу третій стороні й привласнив прибуток. Класичне шахрайство, замасковане під ділову угоду. Але я мала достатньо доказів, тож усе пройшло гладко. Справу закрили на мою користь.

Після цього я поїхала додому — доробити кілька справ і трохи відпочити.

Дні минали спокійно й легко. Я настільки занурилася в роботу, що й зовсім забула про зустріч із Максом. Тому, коли він несподівано з’явився у дверях мого кабінету, я на мить здивувалася. Але вже за секунду згадала слова Назара і опанувала себе.

Його присутність досі викликала в мені напруження. Я намагалася це приховати, та внутрішній дискомфорт залишався — наші попередні зустрічі рідко закінчувалися добре для мене. Проте я швидко нагадала собі, що це лише робота, ділова розмова — і скоро все закінчиться.

— Привіт. Назар казав, у тебе є якісь питання по справі. Сідай, я уважно слухаю, — стримано і по діловому промовила я.

— Що там з договором? Знайшла щось? — коротко, навіть різкувато спитав він. Схоже, був не в гуморі, але мене це не стосувалося.

— Я подала запит на пошук, поки що відповіді не надходило, — спокійно пояснила я.

— Це надто довго, — підвищив голос Макс, і я відчула, як у мені наростає роздратування. Але стрималася.

— Від мене це не залежить. Я дію оперативно, наскільки це можливо. Треба трохи зачекати.

— Гаразд, — відповів уже трохи спокійніше.

— Ще щось? — запитала я, залишаючись у діловому тоні.

Він кивнув і почав ставити додаткові питання, цього разу стриманіше. Розмова перейшла в спокійне русло, ми пройшлися по деталях справи, уточнили деякі моменти щодо документів і контактів зі свідками. Його тон став менш напруженим, а моє внутрішнє відчуття — трохи стабільнішим. Ми вже завершували, як несподівано хтось постукав у двері.

— Так, заходьте, — озвалася я, переводячи погляд на ручку, яка повільно опустилася.

До кімнати увійшов Влад — саме той клієнт, справу якого я нещодавно виграла. А ще — брат Марти, Ми з ним працюємо вже два роки. В руках він тримав величезний букет білих півоній та пакунок у крафтовому пакеті.

— Доброго вечора моєму найкращому адвокату! — радісно вигукнув він, заходячи до кабінету.

Я мимоволі усміхнулася.
— І тобі привіт, — відповіла, підіймаючись з-за столу.

— Ти — просто диво! Я, звісно, вірив, що ти впораєшся, але виграти вже на першому засіданні, ще й без моєї присутності — це рівень. Ти геній, Аделіно!

Я засміялася, і ми коротко обійнялися.

— Не перебільшуй, — відповіла я, відчуваючи, як приємно чути щирі слова вдячності.

— Це тобі, — сказав Влад, простягаючи мені букет і пакунок.

— Дякую, не варто було, — трохи зніяковіло промовила я, беручи подарунки. Поставивши все на стіл, спробувала краєм ока зазирнути в пакунок, але на жаль нічого не побачила.

За цей час чоловіки обмінялися вітаннями та формальним рукостисканням. Влад був розслаблений, усміхнений, явно в гарному настрої. А от про Максима цього сказати не могла. Я вже встигла подумати, що він заспокоївся, але його обличчя говорило про протилежне. Напружене, похмуре, з поглядом, який, здавалося, міг спалити все навколо. Чого він розлютився? Причин, на перший погляд, не було. Але його реакція — занадто очевидна.

Щоб якось розрядити обстановку, я звернулася до Влада:

— То коли ти приїхав?

— Та тільки вчора. Справ купа, але вирішив заскочити до тебе на кілька хвилин. Скажу пару слів — і побіжу, не буду заважати.

— Ми на вихідних плануємо виїзд за місто, — додав він, і я одразу зрозуміла, що під «ми» мав на увазі сестру та Джаспі. — Скажи, коли тобі буде зручно, аби ми все спланували.

— Цих вихідних не зможу, — відповіла я м’яко, але впевнено, адже до мене мають приїхати батьки.

— Знаємо ми твою зайнятість... Робота почекає! — не здавався Влад.

— Це не по роботі, — відрізала я, намагаючись не озвучити деталей при Максі. — Давай пізніше це обговоримо, добре?

— Гаразд, — здався він, усміхнувся і попрощався: — Ще побачимось.

Я провела його поглядом і відчула, як повітря в кабінеті ніби стало важчим. Макс сидів мовчки, погляд у нього був кам’яний. І я вже знала — тепер мені доведеться відповідати не лише за документи…

— Ми теж, наче, вже закінчили. Якщо в тебе більше немає питань, то… — почала я, намагаючись повернути розмову в ділове русло.

Макс не одразу відповів. Його погляд спершу затримався на мені, а потім — на букеті півоній і пакунку на столі. Обличчя помітно змінилося — погляд потемнів, щелепа стислася.