Розділ 12

З того вечора ми більше не говорили. Та я весь час готувалася до цієї зустрічі. Дні в роботі промайнули швидко, і ось я вже збираю свої речі, щоб поїхати до них. До батьків.

Я була щиро здивована, дізнавшись, що вони переїхали до Чернігова. Чому? Коли? Навіщо? Ми ж усе життя жили в Чернівцях. Я пригадала, що мамина сестра мешкає там, але хіба цього достатньо, щоб кинути дім, місто, спогади? Всі ці питання крутилися в голові весь тиждень.

Дорога зайняла дві з половиною години. І ось я вже стою біля вказаної адреси — висока стара будівля, десь на околиці. Повільно піднімаюся на сьомий поверх. Мені потрібно кілька хвилин, щоб зібратися з думками, вдихнути, видихнути. Відтягую момент, як можу. Але вічно ховатися не вийде, тож натискаю на дверний дзвінок.

Хвилювання в грудях стає нестерпним, коли двері повільно відчиняються і я бачу її. Маму. Вона майже не змінилася. Лише трохи постаріла — зморшки стали глибшими, погляд втомленішим. Час бере своє.

Ми довго дивилися одна на одну, наче намагаючись впізнати, пробачити, збагнути. Минуло п’ять років — ціле життя. Та зрештою, майже одночасно, ми кинулись в обійми. Сильні, мовчазні, трохи тремтячі.

По щоці скотилася сльоза, одна-єдина, але я швидко витерла її — не хотіла, щоб вона все зіпсувала.

У коридор тихо зайшов батько.
— Ти повернулася, — сказав він так тихо, що я спершу подумала, що мені здалося.

Його погляд був незрозумілий. Я не могла прочитати з нього нічого. Ні гніву, ні радості. Просто — погляд батька, якого я не бачила стільки часу. І все ж, я відчула, як у грудях защеміло. Я ніби знову стала п’ятнадцятирічною дівчинкою, якій страшно, бо вона щось зробила не так.

Я відпустила маму й просто дивилася на нього. Та він зробив крок вперед і простягнув до мене руки. Без слів, просто жест. Я кинулась до нього і обійняла. Міцно. Як колись.

— Вибачте мене, — прошепотіла я, так, щоб обоє почули.

— І ти нас, — відповів тато, відступаючи на крок.

У цю мить щось воскресло всередині. Неначе лід, що нарешті тріснув після довгої, виснажливої зими. Це було відчуття звільнення — ще не повне, але вже невідворотне.

— Ну що ми будемо тут стояти? — перервала тишу мама. — Проходь на кухню, я приготувала обід.

Я повільно рушила за нею, роздивляючись квартиру. Вона була досить простора, без надмірностей і сучасного ремонту, але затишна й чиста. Тут відчувалася турбота — така проста, домашня. Кожна дрібниця свідчила про те, що ці стіни бачили багато, але зберегли спокій.

Сівши за стіл, я відчула, як серце стислося від несподіваної хвилі емоцій. Мама подала мої улюблені страви — ті самі, з дитинства. Їх смак повернув мене в інші часи, безтурботні й щасливі. Я неймовірно зраділа, хоч і не показала цього відразу. Напруження між нами все ще витало в повітрі — невидиме, але відчутне. Прірва в кілька років не могла зникнути за одну зустріч.

Зрештою, я наважилася запитати:

— Чому ви переїхали? Що сталося?

Мама зітхнула й почала розповідати. Виявилося, що все змінилося після того, як татові знадобилося лікування. Водночас маму звільнили через скорочення штату — вона ж медсестра. Тож вони переїхали до Чернігова, де жила тітка — мамина сестра. Саме вона допомогла знайти хорошого лікаря для тата і влаштувала маму на роботу в ту ж лікарню і надала їм власну квартиру для прожиття.

Я слухала й усвідомлювала, наскільки багато пропустила й втратила. Скільки важливого сталося без мене, скільки болю вони пережили. Все через мої юнацькі образи.

Я згадала той день, коли, будучи студенткою третього курсу, прийшла до батьків і заявила, що переходжу на заочне навчання і переїжджаю до Києва — жити з чоловіком, з яким знайома всього чотири місяці. Вони, звісно ж, були категорично проти. Тоді ми страшенно посварилися. Сказали одне одному жахливі слова. Вони вигнали мене, а я — горда і вперта — відповіла, що вони мені більше не потрібні. Яка ж дурна я тоді була… Тепер розумію: вони просто хотіли для мене кращого.

Зрештою, усе пішло не так, як я собі уявляла. Я залишилася одна, покинута і розбита. Але, попри все, завдяки Назарам — і, певною мірою, власній впертості — я змогла піднятися. Стати сильною, впевненою, успішною. Тепер я розуміла: усе, що сталося, — це урок. Болісний, але необхідний.

Ми проговорили до самого вечора. Ділилися спогадами, сміялися, часом сумували. Я розповідала про своє життя, вони — про своє. І вперше за довгий час ми знову були родиною. Мама постелила мені у вітальні, і ми розійшлися спати — з теплом у серці.

Наступного дня ми вийшли трохи погуляти містом. Я з подивом відзначила, який гарний Чернігів — спокійний, із тією самою тишею, що й у батьківській квартирі. Після обіду я зібралася до Києва. Робота чекала — її зараз було дійсно багато. Але на душі було світло й спокійно. Ми домовилися, що наступного разу вони приїдуть до мене. І я вже чекала цієї зустрічі з радістю, а не тривогою.

Повернувшись до свого дому, я нарешті відчула справжній спокій. Лягла у власне ліжко, обійнята тишею рідних стін, і вперше за довгий час заснула щасливою, без тривожних думок і нічних пробуджень. Сон був глибокий і лагідний, наче сама ніч берегла мій спокій. Прокинувшись, я відчула легкість у тілі й душі, ніби з мене зняли важкий тягар. З новими силами та натхненням я була готова зустріти новий тиждень, сповнений можливостей і надій.