Розділ 11

Час ніби завмер. Світ за стінами кабінету втрачає будь-яке значення, наче перестає існувати. Я просто сиджу, мов змерзла до кісток, але в цій тиші нарешті відчуваю правду — ту, що довго ховалась глибоко всередині.

Біль, зрада, розчарування… це не зникне за мить. Але я знаю: настав час почати зцілювати себе знову. Поки що — маленькими кроками. Поки що — з цим мовчанням і цією порожнечею. Я маю досвід у цьому, і цього разу зроблю це краще. Набагато краще.

Повільно піднімаю голову. Вдивляюся у кімнату, де щойно ридала, і вперше за довгий час відчуваю, що серце б’ється повільніше, більш рівномірно. Це не кінець.

Мені потрібно зібрати себе, як боляче б не було, бо моє життя триває.

Я повільно підводжуся з підлоги, відчуваючи, як холод стін проникає в тіло, але вже не викликає того ж жаху, що раніше. Потрібно повертатися до роботи, хоч думки й плутаються, а серце все ще стискається від болю.

Збираю свої речі, намагаючись привести себе до ладу, але розумію: сьогодні в офісі я залишатися не хочу, тож вирішую поїхати додому — кажуть, стіни лікують, можливо, там мені буде легше.

Перш ніж піти, вирішую трохи пройтися парком поруч із офісом, подихати свіжим повітрям. Йду повільно, відчуваючи, як із кожним кроком напруга трохи спадає, думки стають яснішими, розум — зібранішим.

Сідаю на лавку та дивлюся на дерево, що ніжно колихається на вітрі, і даю собі трохи часу просто бути. Хвилин двадцять, тридцять… Здається, я потроху відходжу від гостроти переживань.

Але раптом усвідомлюю що поки я не розберуся з минулим, майбутнє не стане для мене світлим. Я не говорила з батьками вже багато років, і як би я не переконувала себе в байдужості, це була лише ілюзія. В глибині душі мені боляче. Я неймовірно скучила за ними, досі люблю їх, незважаючи ні на що.

Попри всі страхи і образи, я приймаю рішення — повернутися і взяти ту картку. Спочатку зателефонувати, а можливо, пізніше й поїхати до них. Бо мовчання і відстороненість більше не можуть бути моїм притулком.

Зайшовши в кабінет бачу, що Максима вже немає. Лише легкий шлейф його парфумів ще витає в повітрі, нагадуючи про нещодавню присутність.

Я кидаю погляд на стіл, на крісло, на двері… намагаюся зрозуміти, навіщо він приходив. Невдовзі з'являється Назар. Заходить обережно, трохи напружено, наче не впевнений, чи варто щось казати.

— Максим залишив мені деякі документи, — озивається він, простягаючи папку. — Попросив передати тобі. Каже, терміново.

— Добре, я подивлюсь, — відповідаю, беручи папку. Потім зупиняюся, вдивляюся в його очі й запитую:
— І ще… Ти міг би все ж дати мені ту картку? Я хочу все ж таки зв'язатися з ними.

Назар вагається лише мить, потім повільно киває й дістає з внутрішньої кишені ту саму картку і простягає мені.

— Ось, — каже тихо. — Думаю, це правильне рішення.

Я приймаю її, і в ту ж мить відчуваю, як у грудях щось трохи відступає. Ніби хтось зняв важкий камінь, що давно тиснув усередині. Це всього лише картка. Маленький прямокутник паперу. Але для мене — величезний крок уперед.

Та я розумію, що зараз ще не час. Поки що я не готова.

Збираю речі, вкладаю документи в сумку, після чого підходжу до Назара.

— Назаре, дякую тобі, — кажу тихо. — Я сьогодні, мабуть, поїду додому, попрацюю там.

Він киває, у його очах — розуміння і підтримка.

— Добре, Аделіно. Якщо знадобиться — я на зв’язку. — Вдячно йому усміхаюся і знову йду.

Дорогою додому думки плутаються: страх і надія, біль і легкість, спогади і прагнення жити. Я не можу собі дозволити цей дзвінок зараз — він занадто важкий, занадто великий. Потрібно трохи часу.

Вдома я відкриваю ноутбук і одразу занурююсь у роботу — потрібно надолужити все, що запланувала на сьогодні. В голові ще дзвенить від пережитого, але механічно розкладаю перед собою документи. І тут згадую — Назар передав мені папку від Максима.

Переглядаючи вміст, зупиняюсь на одному з аркушів. Це — офіційний дозвіл на доступ до реєстрів шлюбів. Мене це дивує: зазвичай такі дозволи не видають так швидко. Отже, Максим сам усе пришвидшив. Не зволікав. Подбав.

І тепер я можу подати офіційний запит. А це вже — крок вперед. Маленька надія на рух у справі.

Поруч із документами — ще один аркуш. Розгортаю і його. Це невеличка частина договору. Уважно перечитую текст і розумію, що це може бути ключовим доказом. Справжній подарунок, якого я не чекала.

З головою занурююся у підготовку. Опрацьовую дані, фіксую думки, формулюю запити. Складання логічних ланцюжків і аналіз — це те, що завжди мене рятувало.

І тільки коли на екрані з'являється якесь повідомлення, я піднімаю очі. За вікном — ніч.

Вечір непомітно опустився на місто, сховавши в тіні мою втому. Я завершую роботу, відсуваю ноутбук і йду на кухню. Легка вечеря — майже ритуал, щоб зібратися з думками. Але сьогодні не вийде розслабитися.

Бо є ще дещо важливе. Найважливіше.

Повертаючись у вітальню, я беру до рук ту маленьку картку. Вона здається важкою. Не папір — камінь. Бо на ній не просто номер. Там — моя сім’я. Моє минуле. Мої страхи, образи.

Сідаю на диван, телефон лежить поруч, а серце б'ється все швидше. Сумніви знову прориваються. Може, не варто? Може, ще рано?

Але я знаю: якщо не зроблю цього зараз — не зможу рухатися далі.

Тремтячими пальцями витираю сльозу. Один глибокий вдих — як перед стрибком у крижану воду. Рука тягнеться до телефону, і я натискаю виклик.

Гудок. Один. Другий. Серце б’ється так, ніби бореться за життя.
Кожен звук — як удар по старих ранах, як нагадування про те, що було. І раптом — голос.

— Алло?

Я мовчу. Сльози знову наповнюють очі. Затискаю губи, щоб не розридатися.
Цей голос… знайомий до болю. Теплий. Живий. Рідний.

— Алло? Хто це? — звучить вдруге, з невеликою тривогою.

Я ковтаю клубок у горлі. Треба… треба сказати.

— Привіт… Це я, — нарешті видавлюю з себе. Мій голос тремтить, як осінній лист.