Розділ 10

Повернулася додому я, як вичавлений лимон. Не хотілося нічого — ані їсти, ані говорити, ані навіть думати. Просто лежати в тиші. І зникнути — хоча б на кілька годин. Мені здавалося, що вже пережила ту історію. Що рани загоїлись. Що більше не болить.

Але достатньо було ще однієї зустрічі — й усе знову розкришилося. Знову відкрилось, знову кровоточить.
Мовби хтось навмисно зірвав стару пов’язку й знову засипав усе сіллю.

Боляче. Неймовірно боляче усвідомлювати, що після всіх цих років він усе ще вважає мене винною.
Навіть не виникла думка запитати, що тоді сталося. Не спробував почути. Просто засудив — і крапка.
Наче я для нього завжди була лише тією зрадницею з минулого. Без шансу на виправдання, без жодного «а якщо».

Але я не маю більше права це відчувати. Не маю права хвилюватися. Якщо він досі переконаний у моїй зраді — нехай. Я більше нічого не пояснюватиму. Минуло занадто багато часу, щоб щось доводити.

Ми змінилися. Він — уже не та людина, яку я колись кохала.
І я — не та наївна дівчинка, яка дивилася на нього з вірою й захопленням.
Мене тоді вистачило б переконати одним словом. А тепер… тепер я знаю ціну словам.

Пора ставити крапку. Велику. Жирну. І рухатися далі, не озираючись.

Як тільки завершаться всі теперішні справи — візьму відпустку. Поїду кудись далеко, туди, де тиша. Можливо, візьму з собою Марту й Джаспі. Нам усім треба відпочити. І від роботи, і від людей, і від болю.
І від самої цієї думки стало якось легше. Тепліше. Спокійніше.

Я вже збиралася лягати спати, коли почула звук повідомлення. Хотіла переглянути вже зранку, але згадала: на робочі чати звук вимкнено. Отже, щось особисте.

І не помилилася — це був Назар.

— Вибач, що так пізно, але вирішив не чекати до завтра. Треба поговорити. Зайди до мене зранку, будь ласка.

— Якісь проблеми зі справами? — здивовано відповіла я.

— Ні, особисте. Все завтра.

— Окей.

Повідомлення насторожили. Назар ніколи не писав без причини. І тим паче — пізно ввечері.
Про що таке особисте він хотів поговорити? Невже Макс щось йому сказав? А якщо так — що саме?

Ці думки не давали спокою. Я довго крутилася в ліжку, час від часу вмикаючи телефон, читаючи повідомлення знову і знову, ніби між рядків мало з’явитися пояснення. Але його не було.
Сон не йшов. А коли нарешті заснула — це було не відпочинком, а боротьбою.
Усе перемішалося: офіс, голос Макса, запах його парфумів, Назар — розгублений, ніби хоче щось сказати, але зникає в натовпі. І знову — Макс. Його очі. Його мовчання, що болить більше за крик.

Я прокидалася кілька разів. Здавалося, що за вікном уже ранок, а потім виявлялося — лише друга ночі. Третя. Четверта.

Коли нарешті прокинулася на світанку, то почувалася так, ніби не спала зовсім. Голова важка, тіло — ватне, а думки — розкидані, як розірвані сторінки. Хотілося залишитися вдома, загорнутися в ковдру й вимкнути світ.

Але я не маю на це права. Не тепер. Не після всього.

Я випила каву, не відчуваючи її смаку, й переодяглася у свій звичний офісний костюм. Він завжди надавав мені сили — як броня. Сьогодні вона трималася гірше. У дзеркалі — знайома мені жінка. Сильна. Але стомлена.
Здавалося, очі все ще дивляться десь у вчорашній вечір.

Я взяла сумку й вийшла з дому. Надворі було ще тихо. Місто дрімало. Лише я — ні.
Я була напоготові.

По приїзду в офіс не витримала — одразу ж пішла до кабінету Назара. Усередині щось тиснуло, підштовхувало, не давало спокою. Я швидко піднялася на свій поверх, лиш побіжно кивнувши дівчатам із рецепції, і впевнено попрямувала до його дверей. Серце билося частіше, ніж зазвичай.

Я постукала і, не чекаючи довго, відчинила.

— Що це за така термінова особиста справа в тебе? — одразу ж заговорила я, заходячи в кабінет.

Назар сидів за столом, переглядаючи якісь документи, але при моїх словах усміхнувся, відклав папери і підвів на мене очі.

— І тобі доброго ранку, люба подруго. Як ти? Як твій ранок? — з насмішкуватим тоном перебив мене.

Я зітхнула і змирилася з його стилем спілкування.

— Привіт. Все нормально. А ти як?

— Дякую, що спитала. В мене теж усе добре. Сідай, може кави?

— Давай ближче до справи, Назаре. — Я навіть не намагалася приховати своєї нетерплячості.

Він знову усміхнувся, цього разу вже трохи лагідніше, а не з сарказмом. Мені на мить навіть здалося, що він тягне час навмисно.

— Гаразд. Не хочеш  просто побалакати — одразу до діла переходиш. Як завжди, — промовив.

Я опустилась у крісло й уперше за цей ранок уважніше подивилась на нього. Спокійний, зібраний, але... щось у його погляді все ж таки здавалося незвичним. Ледь помітна стримана тривога? Чи то мені лише здається?

А головне — я чітко відчувала: мова не про Максима. Якби Назар щось знав, то сумніваюся що був би у такому настрої. Зараз він поводився як завжди. Вільно. Без напруги.

І саме це мене насторожило ще більше.

— Ну то що? — нетерпляче перепитую, напружено стискаючи пальці на колінах.

Назар мовчки відкриває шухляду свого столу, щось витягає й кладе на стіл переді мною. Невелика картонна картка. Я нерозуміюче нахиляюся ближче. Вулиця. Номер будинку. Чийсь номер телефону. Нічого знайомого.

— Що це? — питаю, хрипко, не відриваючи погляду від рядків.

— Це нова адреса твоїх батьків. І номер твоєї мами, — відповідає Назар спокійно, наче це звичайна інформація.

Він починає щось говорити далі, але я вже нічого не чую. Усе затихає. Навіть гудіння кондиціонера зникає десь на тлі. Мій погляд прикипає до літер і цифр, написаних на тому клаптику картону, а розум відмовляється це приймати.

— Адо... Ти мене чуєш? Я просто подумав, що...

— Навіщо? — перериваю я його, не піднімаючи очей. Голос тремтить. — Навіщо ти даєш мені це? Навіщо ти взагалі вирішив дізнаватись?