Розділ 9

Я сидів у кабінеті, коли Назар запросив її…  дівчину, яку колись кохав до нестями. Ту саму, що зрадила безжально і без пояснень.

Вона увійшла спокійно — зосередженою, стриманою — аж поки наші погляди не зустрілися. Спершу я не міг повірити, що це справді вона. Може, якийсь дурний розіграш? Але коли Назар представив її — ще й як старшу юристку — все стало надто реальним.

Холод у її очах не поступався моєму. Відверта зневага у погляді була гострою, мов лезо, що ріже по живому. Хоча, вона не мала жодного права дивитися на мене так.

Назар швидко протараторив щось про те, що ми точно знайдемо спільну мову, і вийшов. А я не міг відірвати погляду від неї. Вона, звісно ж, зробила вигляд, що ми незнайомі. Правильно, навіщо зайві запитання про наше минуле? Про те, якою гнилою і підступною людиною вона виявилася.

Я не витримав. Першим порушив мовчання:

— Не думав, що ти ще маєш нахабство працювати в юриспруденції, — кинув, більше не дивлячись на неї. — Хоча, мабуть, брехня й маніпуляції — твоє природне середовище.

Вона відповіла тихо, але з відтінком холодної іронії:

— А ти, бачу, не втратив таланту роздавати ярлики, —і додала— шкода, що ти досі пам’ятаєш мене.

Шкода... Я б віддав усе, аби більше не думати про тебе кожного, чорт забирай, дня, — подумав я. І ця думка ще більше розлютила мене.

— Повір, є речі, які важко забути, — вона підняла підборіддя, не відводячи погляду. — Особливо, коли після них залишається лише попіл.

— Іноді попіл — це все, що лишається від довіри. А іноді — від ілюзій, — відповіла вона жорстко, майже злісно. Хоча в її голосі я почув щось іще. Розчарування. Або ж мені тільки здалося.

Повисла напруга. Важка, мов тягар, що опустився між нами. Вона мовчки відкрила блокнот і подивилася на мене — чітко, холодно, без зайвих емоцій.

— Давай по справі, — сказала. — Назар сказав, що ти хочеш розлучення. Чи є шлюбний договір? Які основні проблеми ти бачиш?

Вона швидко перейшла до діла. Але я не збирався її слухати — а тим більше дозволити, щоб вона вела цю справу.

— Ну що, ти почнеш говорити? — запитала ледь помітним обуренням.

Я відчув, як зневага й холод повільно охоплюють усе моє тіло.

— Я не збираюся працювати з тобою, — холодно сказав я, дивлячись прямо їй в очі. — Юристи твого рівня мені не потрібні.

Та вона не зрушила з місця.

— Назар попросив мене. І навіть якщо ти думаєш, що я не гідна твоєї уваги, я тут не для того, щоб задовольняти твої амбіції. У мене багато успішних справ, і я знаю свою ціну.

Я насупився, стискаючи губи.

— Ти справді вважаєш, що зможеш витягнути мою справу? — запитав з легкою насмішкою.

— Я повторюю: у мене є власний досвід і результати. Якщо тобі потрібна допомога — говори по суті. Час у мене цінний, і я не збираюся його марнувати.

Говорила переконливо, і слова Назара теж були серйозні. Неохоче, але я поступився

— Добре. Поговоримо про справу. Проблема в тому, що моя дружина претендує на моє майно, хоча формально не має на нього жодних прав. —  Коротко та швидко промовив я.

— І яким чином вона збирається це зробити? — різко спитала, вимагаючи деталей.

— Бо шлюбний договір, який мав врегулювати все, зник. Тепер вона стверджує, що ми офіційно живемо без договору, а отже — майно ділиться порівну або ніякого розлучення не буде.

— Зник? — вона не приховувала напруги, але стрималась. — Отже, вона не хоче розлучення. І яка тоді твоя причина розірвати цей шлюб?

Я холодно подивився їй в очі:

— Тебе це не стосується.

Вона ж не відступила:

— Якщо одна зі сторін не погоджується на розлучення, потрібно юридично обґрунтувати це рішення. Час ще є — треба підготувати вагомі аргументи. А зараз найголовніше — відновити шлюбний договір: знайти копії, свідків, будь-які документи, які підтвердять твої права.

Тоді я тільки кивнув, не кажучи зайвого.

— Тоді чекаю на всі можливі документи для розгляду. Назар і я обговоримо це й домовимося про наступну зустріч, щоб детально все проговорити. Наразі ж у мене багато справ, тому мушу йти.

Вона швидко зібрала речі і вийшла, залишивши за собою важку тишу.

А я залишився стояти, розуміючи, що ця зустріч змінила все.

З тієї миті, як вона вийшла, усе знову пішло шкереберть. Дні сплутались у безлад, думки не давали спокою, увага розсіювалась, ні на чому не міг зосередитись. І це бісило. Шалено. Я злився на себе, на світ, але найбільше — на неї. Якого біса вона знову з'явилася в моєму житті? Чому саме тепер? Після всього… Після того, як я зробив усе можливе, аби ця історія залишилась у минулому. А доля — взяла й повернула її. Ніби нічого не було. Ніби не розбила мене дощенту.

Я добре пам’ятаю той день. День, коли дізнався, що саме вона передавала інформацію нашим конкурентам. Вона. Та, кому я довіряв більше, ніж собі. Зрадниця. Людина, яка для своєї вигоди здатна була піти на що завгодно.

А я… я навіть не підозрював. Вона ідеально грала роль — така щира, така правильна, така невинна. І я вірив. До останнього. Впустив її у своє життя, у свої плани, у своє серце. А потім — усе рухнуло. І з того дня не було жодного, коли б я не жалкував про це.

Коли дізнався правду, залишався тільки один вихід — вигнати її. Вона заслуговувала на гірше. За те, що зробила, могла легко опинитись за ґратами. Але я не зміг. Просто вигнав. Без пояснень. Без зайвих слів. А потім… і сам утік. За кордон. Бо все, що залишалося тут, усе кричало про неї.

П’ять років. П’ять років тиші. Я не шукав її. Уникав навіть думок. Знав, якщо дізнаюся бодай щось — не витримаю. Якщо побачу, що вона живе добре, буду знищений остаточно.

А тепер… вона знову тут. У моєму житті. Каже, що стала хорошим адвокатом. Та я ще не певен, що це правда. Може, як і раніше, просто втерлася в довіру. Цього разу — до Назара. Може, гроші, зароблені на зраді, закінчилися. І вона змушена працювати. Як усі.