Розділ 8

Максим

Літак торкнувся злітної смуги м’яко, майже непомітно. Київ зустрів мене похмурим, розмитим небом — сірі хмари повисли низько, а туман стелився над бетоном, мов дим після пожежі. Ніби нічого й не змінилося. Ті самі обриси, та сама волога у повітрі. Тут усе здавалося знайомим до болю — і водночас далеким.

Без зайвих зупинок попрямував до авто. Водій чекав біля виходу, як і домовлялися.
Зовні — спокій. Усередині — легкий тиск у грудях. Це місто пам’ятає мої перші кроки. Тут я починав. Тут і продовжу.

Київ — усе ще той самий.
Знайомі вулиці, важкий трафік, незмінний ритм. Машина повільно сунеться крізь затори,  все як і п’ять років тому. Навіть ця повільність тут — частина стабільності.
І це не дратує. Навпаки — заспокоює.

Вирішую використати час із користю — дістаю телефон та набираю свого хорошого друга . Слухавку бере майже одразу.

— Максиме? Це ти? — чую в голосі подив і радість водночас.

— Так. Щойно прилетів. Подумав, треба подзвонити одразу. Є розмова, зустріньмося найближчим часом, спокійно все обговоримо.

— Без питань. Я ці два дні в офісі, безвилазно. Приїжджай, коли зручно.

— Тоді завтра ближче до вечора буду. Є кілька справ по роботі, але до того часу все вирішу.

— Домовились. Чекатиму.

— До зустрічі, — відповідаю, скидаючи дзвінок.

У салоні знову стає тихо.
Київ пролітає за вікном — вивіски, фасади, обличчя. А я вдивляюсь уперед. Без поспіху.
Я повернувся в свій дім. І це лише початок.

Все виглядає майже так само, як у той день, коли я востаннє зачиняв за собою двері й залишав все позаду. Наче час тут не рухався. Ті ж самі чисто підстрижені ялівці обабіч доріжки. Те саме світло на ґанку, яке ввімкнулося автоматично, щойно ми під’їхали.
Навіть повітря тут пахне так само — трохи сосною, трохи камінням після дощу.

Прощаюся з водієм коротким кивком і виходжу. Упевнено, без зайвих рухів, заходжу в будинок.
Коридор зустрічає тишею. Йду повільно, наче кожен крок — частина старого спогаду. І раптом у тиші щось ледь чутне, невиразне, але знайоме до дрібниць.
Голос. М’який, теплий, небажано близький.
Її голос, який і  досі живе десь у мені.

Зупиняюся на мить. Стою в напівтемряві, вдивляючись у порожній простір. Наче от-от почую ще раз. Вона досі виникає в моїй пам’яті. Рідко, але так чітко.
І це дратує.

Змушую себе зробити крок. Тут немає місця минулому. Тим паче — людям, які продали довіру заради вигоди.
Її образ — просто тінь.
А місце — за межами думок, за межами мого життя. Цього разу виходить.
Мислення переключається на те, що справді має значення — теперішнє.

Проходжу до кухні.
Тут усе готово — персонал подбав про повернення ще до мого приїзду. Пляшка віскі на своєму місці. Лід у відерці. Чистий стакан поруч.
Наливаю. Смак знайомий, як і вечори, які я проводив тут колись, готуючись до нових починань.

Робота. Саме туди спрямовуються мої думки тепер. Основні організаційні моменти вже закриті ще до прильоту: офіс готовий, система безпеки працює, потрібні люди на своїх місцях. Залишилось з’явитись особисто й запустити процес офіційно.

Прокручую в голові деталі — поетапно, чітко та допиваю віскі. Після дороги — цього достатньо.

Піднімаюся на другий поверх. Кожен крок лунає глухо в тиші, рівно, наче удари секундоміра. Усе довкола знайоме: перила під долонею, темний паркет, стіни, що мовчать. Заходжу до ванної, щоб прийняти душ. Гаряча вода змиває втому перельоту, зайві думки, залишки спогадів, які не мають більше влади.
Потім кілька годин тиші.
Мені треба бути зібраним. Завтра починається новий етап.

Ранок зустрів мене прохолодою та напівпорожніми вулицями. Прокинувся раніше, ніж планував. Усе навколо ще дрімало, місто лише потроху прокидалося, але в офісі я був швидше, ніж зазвичай. Помічниця вже сиділа на своєму місці — зібрана, організована, готова до напруженого дня. У нас із нею налагоджений ритм: без зайвих слів, чітко й зосереджено.

Справи поглинули мене повністю — стільки зустрічей, дзвінків, підписів, термінових рішень… Навіть на каву часу не було. День пролетів, ніби хтось перемотав плівку вперед.

Коли все нарешті вдалося закрити, я вже йшов вирішити останню і головну справу.

Приїхавши, прямую та заходжу до кабінету Назара, він одразу ж піднімає голову:

— І чому ж ти нічого мені не сказав? Що повертаєшся. І взагалі — чого раптом вирішив це зробити?—починає допит той.

— Бачу, ти не надто цьому радий, — відповідаю з усмішкою. Ми з Назаром бачилися востаннє кілька років тому, але розмовляємо так, ніби й не розлучались.

— Та ні, — знизує плечима, — я просто в шоці. Ти ж ще вчора був людиною, яка нізащо не повернеться назад. А тепер сидиш тут, як ні в чому не бувало.

— Знаєш, там уже все пройдено. Я зробив, що мав, а тепер настав час повернутися. Хоча… — я зробив паузу, — є ще одна причина, чому я тут.

— Дай вгадаю тобі в компанію потрібен юрист? Якщо так, то в мене немає вільних рук. Із моїх людей теж ніхто не підходить, хоча...

— Зупинись. Це не робоче питання. Мені не потрібні нові співробітники.

— А що тоді?

— Я хочу розлучитися. І хочу, щоб саме ти вів мою справу.

Настала тиша. Назар подивився на мене з тією ж сумішшю здивування й іронії.

— Ого. Тепер це точно потребує випивки? — кинув він і вже тягнувся до шафи. — Я не витримаю такої кількості новин на тверезу голову.

Він дістав пляшку коньяку та дві склянки, після обережно налив напій. Я прийняв свій келих мовчки.

— Тобто ти справді хочеш розлучитися? — уточнив Назар. — Від тебе сьогодні надто багато неочікуваного. Хоча, визнаю, шлюб у вас з Катериною і не був казковим — швидше союз за розрахунком. Але ж ви підходили одне одному. І вона знала, на що йде.

— Так, знала. Але тепер хоче більшого, переступає межі. Очікує того, чого я дати не можу. Або не хочу, не їй. І сумніваюся, що ще комусь захочу.