Розділ 7

Ніч знову пройшла без сну. Я годинами лежала в темряві, слухаючи, як тікає час — повільно, болісно, гучно. Кожен спогад, кожне слово, кожен погляд знову і знову відтворювались у моїй голові. Я ніби жила в замкненому колі з минулого, і не могла знайти вихід.

Ранок настав надто швидко. Світло крізь фіранки не принесло полегшення. Я просто встала, вимкнувши будильник ще до першого сигналу.

Чашка кави. Прохолодна вода на обличчі. Дзеркало, яке показувало втому, яку не приховаєш навіть найкращим макіяжем.

Та попри все — я прийшла на роботу. Точніше — змусила себе прийти. У холі вже було людно, у коридорах звучали знайомі голоси, а я мовчки пройшла повз усіх, нікого не шукаючи і ні з ким не зустрічаючись поглядом.

У кабінеті було тихо. І, на диво, саме ця тиша дозволила мені хоча б трохи зібрати себе докупи. Бо попереду був новий день. І, як би мені не хотілося втекти — він вимагав дій.

Близько десятої на екрані телефону з’явилося повідомлення від Назара. Варто було побачити його ім’я — і вчорашня сварка з усією гостротою спливла в пам’яті. Мені стало соромно.

Я перегнула палицю. Вибухнула на людину, яка просто хотіла допомогти. Назар — мій друг. Один із небагатьох, хто справді поруч. А я кинулася на нього зі злістю, яку мала б давно уже пережити.

Мабуть, я його зачепила. Інакше він не писав би повідомленням — міг би принаймні зайти, подивитися в очі, сказати щось наживо. Але ні. Просто коротке СМС.

"О 14:00 зустріч у ресторані, зараз пришлю адрес. Приходь. Обговоримо подальші дії з Максимом."

Я перечитала двічі. Ніяких смайликів, жодного зайвого слова. Сухо. По-діловому.

Мене ніби кольнуло. Я глибоко зітхнула й відклала телефон. У голові знову все закрутилося: і вчорашні слова, і мамине ім’я на його екрані, і те, як голос зірвався, коли я кричала… А тепер — зустріч з Максимом. І знову цей клубок — особисте, професійне, незажите.

Та часу на самокопання не було. Я втягнула повітря, сіла рівніше й змусила себе зосередитися на роботі. Якщо вже сьогодні доведеться знову дивитися в очі людині, через яку розвалився цілий шмат мого життя — то я маю бути до цього готова.

Морально.

Наскільки це взагалі можливо.

Я вийшла з офісу раніше, ніж планувала. Голова розколювалась, серце нило, як після важкого удару. У машині я довго сиділа, тримаючись за кермо, поки нарешті змогла себе змусити рушити. До ресторану доїхала хвилин за двадцять, але не пішла одразу — ще кілька хвилин просто сиділа, дивлячись перед собою. Зібралася, як на допит.

Усередині вже був Назар. Він обрав столик у кутку — затишне місце, трохи віддалене від інших. Побачивши мене, підвівся. Його погляд був нейтральним, але не байдужим. Просто стриманим.

— Привіт, — сказала я, сідаючи навпроти. — Дякую, що прийшов.

— Та ми ж домовлялись, — злегка всміхнувся він, але в очах усе ще жевріло вчорашнє.

Настала тиша. Я на мить опустила погляд, а тоді глибоко зітхнула.

— Назаре, — почала я тихо. — Я хочу вибачитись. Те, як я вчора на тебе накричала… Це було несправедливо. Ти — остання людина, на якій я хотіла б зірватися. Просто останнім часом… усе звалилось одночасно. Справи, спогади, мама,… І я не витримала, зірвавшись.

Він мовчав. Просто дивився на мене уважно, спокійно. А потім кивнув.

— Я розумію. І дякую, що сказала це. Ти знаєш, я не хотів зробити боляче. Просто подумав, що якщо у тебе є шанс відновити… бодай щось, то я повинен допомогти.

— Я знаю, — ледь всміхнулася я. — І все одно зірвалась. Пробач.

Я встала, і він теж. І раптом — я просто обійняла його. Міцно, на кілька секунд. Це був не порив пристрасті, не щось надзвичайне — просто щира людська вдячність. За присутність. За терпіння.

Назар обійняв мене у відповідь, поклавши руки мені на плечі. Мені стало трохи легше.

— Ти не одна, Аделіно, — сказав він тихо. — Просто не забувай про це.

У цю мить я знову відчула чийсь погляд. Важкий, пронизливий, мов холодний подих у спину. Я розтиснула обійми й розвернулась.

Максим стояв біля входу до ресторану. Його очі були прикуті до нас. І хоч обличчя залишалося незворушним, щось у ньому раптом змінилось — щось загострилось, затвердло.

Наші погляди зустрілися. Кілька секунд — як вічність. Я не опустила очей. Але й не зробила кроку. Просто мовчки дивилася.

Максим наблизився до нашого столика неквапно, з властивою йому холодною стриманістю. Його погляд ковзнув з мене на Назара, і в повітрі повисла напруга, ніби кожен з нас відчував, що ця зустріч — не просто формальність.

— Радий тебе бачити, — привітався Назар, простягаючи руку.

Максим міцно потиснув її, з легкою усмішкою, що здавалася радше жестом поваги між старими друзями, ніж щирим теплом.

— Сідай, — сказав Назар і повернувся до столу. — Почнемо обговорювання.

І ми взялися до справи. Розглядали ситуацію щодо розлучення Максима: аналізували умови договору, перевіряли, які документи були подані, вивчали можливі підстави для затягування процесу та шукали способи, як найкраще захистити його інтереси. Час минув непомітно — основні моменти ми вже обговорили, коли Назар підвівся, глянувши на годинник і кинув:

— У мене ще кілька справ, — коротко сказав він. — Ви вже тут завершите.

І, тепло попрощавшись, швидко рушив до виходу, залишивши нас удвох.

Тиша, що запала після його відходу, була густою, майже фізично відчутною. Максим дивився на мене довго й уважно — ніби на складне рівняння, яке ніяк не розв’язується.

— Ти справді непогано працюєш, — мовив нарешті з відстороненою прохолодою в голосі. — Не думав, що ти здатна на таке.

Його слова вкололи, але я не подала вигляду. Відчула, як його погляд пробиває захисні шари — ніби шукає щось знайоме, що давно зникло.

— Тобі й не обов’язково думати про це, — відповіла я тихо, але впевнено.

Він трохи нахилився вперед. Його голос став ще холоднішим, майже крижаним.