Розділ 6

Ранок був важкий. Кава не рятувала — ні міцна, ні друга. А сонячне світло, що пробивалося крізь жалюзі в офісі, тільки дратувало.

Я відкрила ноутбук — і побачила повідомлення від Максима. Документи щодо справи: короткий опис, декілька сканів, список потенційних свідків, плюс ще купа дрібниць, які потребували аналізу. Все чітко. Холодно. Жодного зайвого слова.

Я глянула на екран кілька хвилин, не рухаючись. Потім зробивши вдих  взялася до справи. Поринула в документи, наче в них можна було втекти від думок. Оформила перші нотатки, зібрала те, що потрібно було уточнити. Підготувала тези для розмови з Назаром.

У кабінеті Назара було світло й тихо. Він сидів за столом, уважно слухаючи, поки я викладала основне:
— Усе виглядає так, ніби вона готувалася. Зниклий шлюбний договір — це ключ. Якщо вдасться знайти хоч одну копію або підтвердження його існування, ми матимемо перевагу.

Назар кивнув.
— Значить, усе серйозно. Я не бачив його таким напруженим дуже давно.

— Напевно, — задумливо відповіла я.

Ми обговорили кілька стратегій, намітили, які запити подавати, кого шукати серед можливих свідків. Робота поглинала — і це рятувало мене. Вона не давала думкам про нього отруювати кожну хвилину.

Ми з Назаром заглибились у справу. Уперше за довгий час я справді почувалася зосередженою. Ми наче злагоджений механізм: він оформлював запити, я перевіряла документи, ми разом визначали можливі слабкі місця опонентів. Ця робота рятувала мене — забирала з голови думки про Максима.

Я тільки-но відкрила черговий документ, коли екран телефону Назара несподівано спалахнув. Телефон лежав на столі між нами, і я випадково поглянула на нього.

«Олена Вербицька».

Серце стиснулося. Я відчула, як повітря немов вийшло з кімнати.

Назар різко підхопив телефон і відхилив виклик, сподіваючись, що я цього не помічу, але я все бачила.

— Назаре, — не стримуючи емоцій, вигукнула я, — чому тобі телефонує моя мама?

Він застиг на мить, потім тихо промовив:

— Вона подзвонила мені кілька тижнів тому... попросила допомоги.

— Що, — я підскочила, — ти спілкуєшся з нею вже кілька тижнів і жодного слова мені не сказав? І звідки вона взагалі тебе знає?

Назар відвернувся, ніби намагаючись знайти правильні слова.

— Я сам знайшов її, —нарешті визнав він. — Написав, що ти працюєш тут. І якщо їм з твоїм батьком буде потрібна допомога, або якщо вони захочуть поговорити з тобою — хай звертаються.

Я відчула, як в мені все перевертається, голос став гострим і різким:

— Навіщо ти це зробив? — очі почали пекти від сліз, а руки стиснулися в кулаки. — Ти не мав жодного права лізти в це!

Назар глибоко вдихнув і спробував пояснити:

— Я хотів допомогти, Адо. Бачу, як тобі самотньо. Твої батьки — це твої батьки, навіть якщо ви не спілкуєтеся вже стільки часу, так не можна...

— Ми не спілкуємося з ними не просто так! — перекрила я його, голос уже став шипінням. — Я прожила без них стільки років, і їм було байдуже!

Назар нахилився вперед, намагаючись втримати тон рівним:

— Я почав це робити з найкращих намірів...

— Не треба! — різко перебила я, стукаючи по столу. — Не лізь в моє життя! — Зібравши речі, я різко встала і, не озираючись, вийшла з кабінету, грюкнувши дверима так, що вони задзвонили в рамі.

Я ще довго стояла в коридорі, намагаючись заспокоїти серце, що бешкетувало в грудях. Але нічого не допомагало — ні глибокі вдихи, ні холодна вода з бювету на кухні. В голові вирувала буря: всі тягарі останніх днів звалилися на мене одночасно. Робота, постійний тиск, несподівані дзвінки, невирішені питання, а тепер ще й ця сварка з Назаром.

Здавалося, що всі старі рани розплющилися знову, а люди, яких я давно намагалася забути, знову поверталися у моє життя. Вони як темні тіні, що переслідують мене на кожному кроці, не дають ні секунди спокою.

Я ледве трималася на ногах, коли вийшла на вулицю. Холодний вечірній вітер вдарив у обличчя, ніби хотів змити весь цей тягар із душі. Але ні, він лишався, тиснув, затискав мене у своїх непомітних лещатах. Я хотіла втекти, сховатися, забути… Але знала — нікуди не втечу.

Я пішла з будівлі, не озираючись. Ноги самі понесли мене на парковку. Повітря було свіже, але не приносило полегшення — навпаки, наче холод проходив крізь пальто, пробираючись просто до серця.

Зупинившись біля машини, я втратила сили стояти рівно. Торкнулась капота долонями, ніби він міг втримати мене на ногах. Дивилася в небо, сіре, непривітне, затягнуте важкими хмарами. У голові дзвеніло. Я закрила обличчя руками, притиснувши  долоні до очей — намагаючись стримати сльози, стримати усе, що рвалося назовні. Це був єдиний спосіб втекти, хоча б на мить.

Та відчуття присутності — чийогось погляду, важкого й пильного — змусило мене завмерти. Шкірою пробіг мороз, і я мимоволі опустила руки.

Погляд. Очі. Ті самі очі.
Він стояв за кілька метрів, ні слова, ні кроку — тільки дивився. Дивився так, наче хоче вирвати з мене відповіді, питань яких сам не наважується спитати. Погляд, що палив. Погляд, який я добре знала. Занадто добре.

Я швидко відвела очі, ніби боялася, що він прочитає те, чого не мала показувати. Витягла ключі, різко відкрила дверцята й сіла в авто, намагаючись не тремтіти. Завела двигун і, не глянувши більше в його бік, рушила з місця.

Мені просто треба було зникнути. Хоч на мить.