Розділ 5

Я зайшла до кабінету слідом за Назаром — спокійно, навіть трохи відсторонено. Але цей спокій розтанув за мить, коли я побачила його.

Максим

Він сидів на дивані — зібраний, холодний, мов лезо ножа. Його погляд зустрів мій майже відразу. Спочатку — легке здивування, що одразу згасло, залишивши тільки щось крижане й незрушне. У тих очах не лишилося нічого людського — лише відверта зневага, яку він навіть не намагався приховати.

Я зупинилася. На кілька секунд. Цього вистачило, щоб усе всередині стиснулося, а потім знову зібралося в кригу.

— Максе, знайомся, — сказав Назар, не помічаючи ані моєї напруги, ані його холоду. — Це Аделіна Вербицька, мій старший юрист. Якщо хтось і витягне твою справу — то тільки вона.
— Адо, а це Максим Левченко, — звернувся він до мене.

Я ж просто кивнула.

Макс підвівся повільно. Руки не простягнув.

— Професіоналка, кажеш? — кинув Назару, не зводячи з мене погляду. — Цікаво, чого ще вона навчилася…

Я не здригнулася. Не дозволила собі.

— Думаю, ви знайдете спільну мову. Ви навіть у чомусь схожі, — додав Назар і в цю ж мить у нього задзвонив телефон.
— Перепрошую, мушу відповісти. А ви поки поговоріть, — кинув він і вийшов.

Ми залишилися наодинці.

Повітря в кабінеті стало важким та напруженим. Гострим, як лезо.

— Не думав, що ти ще маєш нахабство працювати в юриспруденції, — промовив Максим, не дивлячись на мене. — Хоча, мабуть, брехня й маніпуляції — твоє природне середовище.

— А ти, бачу, не втратив таланту роздавати ярлики, — відповіла я спокійно. —Шкода, що ти досі пам’ятаєш мене.

Він коротко засміявся. Гірко. Без жодного сліду гумору.

— Повір, є речі, які важко забути, — кинув він тихо, і в його голосі щось клацнуло — як затвор перед пострілом.
— Особливо коли вони лишають після себе попіл.

Я трохи підвела підборіддя, тримаючи погляд на ньому.
— Іноді попіл — це все, що лишається від довіри. А іноді — від ілюзій.

Мовчанка зависла між нами, і напруга майже розривала повітря.
Я розгорнула блокнот, дістала ручку, зупинилася і подивилася на нього чітким, холодним поглядом.
— Давай по справі, — спокійно почала я. — Назар сказав, що ти хочеш розлучення. Чи є шлюбний договір? Які основні проблеми ти бачиш?

І лише тепер до мене дійшло: справа про розлучення. Отже, він був одружений. Значить, зміг так швидко забути минуле, розпочати нове життя, зробити іншу жінку дружиною. І хоч зараз він хоче розлучення, тоді він, мабуть, кохав її. А все, що було між нами, — лише ілюзія.
Та довго в цих думках залишатися я собі не дозволила. Потрібно було зібратися — він мій клієнт, і зараз важлива лише його справа.

— Ну що, ти почнеш говорити? — обурено запитала, не почувши відповіді.

— Я не збираюся працювати з тобою, — холодно сказав Макс, дивлячись на мене з явною зневагою. — Юристи твого рівня мені не потрібні.

На мить я застигла, а потім стримано відповіла:
— Назар попросив мене. І навіть якщо ти думаєш, що я не гідна твоєї уваги, я тут не для того, щоб задовольняти твої бажання. У мене багато успішних справ, і я знаю свою ціну.

Він насупився, стиснув губи.
— Ти справді вважаєш, що зможеш витягнути мою справу? — запитав з легкою насмішкою.

— Я повторюю: у мене є власний досвід і результати. Якщо тобі потрібна допомога — говори по суті. Час у мене цінний, і я не збираюся його марнувати.

Макс глибоко видихнув і нарешті заговорив:
— Добре. Поговоримо про справу. Проблема в тому, що моя дружина претендує на моє майно, хоча формально не має на нього жодних прав.

На слові «дружина» всередині щось стиснулося, але я швидко взяла себе в руки і продовжила:
— І яким чином вона збирається це зробити? — різко спитала, зосереджуючись на деталях.

— Бо шлюбний договір, який мав врегулювати все, зник. Тепер вона стверджує, що ми офіційно живемо без договору, а отже — майно ділиться порівну або ніякого розлучення не буде.

— Зник? — я відчула, як напруга зростає, але стрималася. — Отже, вона не хоче розлучення. І яка тоді твоя причина розірвати цей шлюб?

Він холодно подивився мені в очі:
— Тебе це не стосується.

Я не відступила:
— Якщо одна зі сторін не погоджується на розлучення, потрібно юридично обґрунтувати це рішення. Час ще є — треба підготувати вагомі аргументи. А зараз найголовніше — відновити шлюбний договір: знайти копії, свідків, будь-які документи, які підтвердять твої права.

Він лише кивнув, холодно й без зайвих слів. Як же це мене дратує.

— Тоді чекаю на всі можливі документи для розгляду. Назар і я обговоримо це й домовимося про наступну зустріч, щоб детально все проговорити. Наразі ж у мене багато справ, тому мушу йти.

Не дочекавшись відповіді, я швидко зібрала речі і вийшла за двері, залишивши за собою важку тишу.

Я йшла коридором, мов на автопілоті. Люди навколо здавалися розмитими плямами — хтось сміявся, хтось говорив по телефону, але звуки були приглушеними, мов крізь воду.
Кожен крок ніби відлунював у грудях — тук, тук, тук — серце билося швидше, ніж я встигала дихати. В горлі стояв клубок. Повітря раптом стало важким.

Я відчинила двері до свого кабінету, зачинивши їх, сперлася спиною об панель і на мить завмерла.

Господи…

Мене накрила хвиля — жар пройшов по обличчю, руки трохи тремтіли. Я міцно стискала пальці в кулаки, щоб цього не було видно, хоча ніхто не бачив.
Ніхто не мав бачити.

Дихай… Просто дихай…

Я зробила вдих — короткий, уривчастий. Видихнула. Спробувала знову. Але груди не слухалися. Наче щось давило. Паніка підступала, повільна й липка, мов густий дим.

Різко підійшовши до столу, сперлася на нього обома руками. Погляд ковзнув по екрані ноутбука, але я нічого не бачила. Перед очима знову постала його постать. Цей погляд. Ці слова.
«Брехня й маніпуляції — твоє природне середовище».