Розділ 4

Вихідні минули швидко, як завжди. День, проведений з Мартою, залишив по собі багато різних емоцій. Тож неділю я вирішила присвятити справам, що накопичилися. Хоч робота й зайняла більшу частину часу, мені вдалося знайти кілька годин для себе.

Ранок почався без метушні — кава, легкий сніданок і кілька хвилин, щоб розглянути місто за вікном. Весна розкривалася поступово, і це якось заспокоювало — ніби все потроху набирало свій власний темп. Замість того, щоб одразу кидатися у вир справ, я дала собі дозвіл на невеликий перепочинок.

Робота йшла неспішно — відповідала на листи, готувала нотатки й звіти, планувала справи на наступний тиждень. Попри це відчувалася якась внутрішня напруга, ніби за горизонтом чекало щось важливе. Тож, коли сонце пригрівало сильніше, я ненадовго залишила робоче місце і вийшла на балкон, щоб вдихнути весняне повітря.

Там, серед шуму міста, я намагалася зловити той момент спокою, який так часто губиться серед буденних клопотів. Відчуття легкості і простору наповнювало мене, наче тихий порив вітру. Тоді я зрозуміла: навіть короткі паузи мають неабияку цінність.

Вечір зустрів мене більш розслабленою — я дозволила собі прочитати кілька сторінок улюбленої книги, пригадати теплі моменти останніх днів і подумати про майбутнє. Я була готова зустріти новий тиждень — зі всіма його несподіванками і новими початками, як мені тоді здавалося.

І ось я знову сиджу за столом свого кабінету, розглядаючи нову справу, що щойно надійшла. Цього разу — справа про спадок із несподіваними деталями, які можуть ускладнити процес. Папери акуратно розкладені переді мною, ноутбук увімкнений, а я тихо перелічую в голові основні кроки.

Відчуття легкої тривоги не полишає мене, але я звикла з цим жити — це скоріше нагадує тихий сигнал, що варто бути пильнішою. Я роблю перший крок — планую, як підступити до цієї справи, поступово занурюючись у роботу.

День рухався повільно, але впевнено. Я вже завершила більшість справ, коли двері мого кабінету рішуче відчинилися без попередження — таке дозволяє собі лише Назар.

— Є до тебе одна справа, — сказав він на ходу, навіть не чекаючи запрошення. — Не з легких, тому без тебе не впоратись.

Я підняла на нього погляд, дещо здивована його серйозністю.
— Слухаю, — коротко відповіла, відкладаючи документи вбік.

— Один мій близький друг нещодавно повернувся з-за кордону. Хоче остаточно осісти на   рідній землі, продовжити бізнес, життя, і — почати з розлучення.

— Дивний початок звісно, і в чому ж моя роль? — запитала я, злегка нахиливши голову. — Що там такого, що ти сам не впораєшся?

Назар знизав плечима, але в його голосі вже не було початкового запалу — тепер він звучав задумливо.

— Там якісь нюанси з шлюбним договором. Здається, або втратився, або його зміст викликає сумніви. Ти в таких справах маєш більше досвіду, до того ж, усе це треба розплутати делікатно, без зайвого шуму. Він важлива особа, не хоче розголосу.

— Історія стара як світ, — буркнула я напівжартома, але Назар не посміхнувся. Видно було, що справа його справді хвилює.

— Просто… він мені не чужий. Ми давно дружимо, хочеться, щоб усе вирішилось гідно. Та й, чесно кажучи, вдвох справу легше витягнути. Тож подумав — хто, як не ти.

Я поглянула на нього з деяким сумнівом.

— Якісь ще деталі будуть?

— Звісно, хоча… що я тобі все переповідатиму? Він зараз у мене в кабінеті й сам усе розкаже. То що, підеш? Подивишся, з чим маємо справу?

Я зробила глибокий вдих. У повітрі повисла напруга — та сама, що з’являється перед чимось важливим. Але мій голос прозвучав спокійно:
— Гаразд, ходімо. Подивлюсь, чим можу допомогти.

Назар усміхнувся з помітним полегшенням і жестом запросив мене вийти. Я взяла блокнот, машинально перевірила, чи є в сумці ручка, й ми разом рушили коридором до його кабінету. Ще не знаючи, що саме на мене чекає і кого.