Розділ 3

Я прийшла до кав’ярні трохи раніше, ніж ми домовлялись. Марта вже чекала за столиком у затишному куточку, біля великого вікна, крізь яке лилося м’яке весняне світло. Біля її ніг спокійно лежав кокер-спанієль — пухнастий, з розумними очима. Побачивши мене, він поважно підвів голову, наче теж радий зустрічі.

— Нарешті, — усміхнулась Марта, піднімаючи свою чашку. — Я замовила для тебе капучино з корицею.

Я скинула пальто, повісила його на спинку стільця й сіла навпроти, відчуваючи, як напруга тижня повільно розчиняється у теплі кав’ярні.

— Ідеально, — всміхнулась я, вдихаючи знайомий аромат. — А собі що взяла?

— Вершковий мокачино з мигдальним сиропом. Спробуй, це щось неймовірне, — підморгнула Марта і підсунула мені свою чашку.

— Ой, ні, дякую. Змушена відмовитися,— жартома відповіла я, і ми обидві розсміялися, адже знаємо, що для мене це занадто солодко.

— Як же приємно просто сидіти і нічого не робити, — зітхнула я, дивлячись у вікно на розмиті силуети дерев.

— Особливо після твого робочого марафону, — сказала Марта, погладжуючи собаку. — Справді, таких моментів має бути більше.

Ми ще трохи посиділи, обмінюючись легкими жартами, пригадували кумедні історії, сміялись — так, ніби це був не просто перепочинок, а маленьке повернення до себе.

Коли чашки спорожніли, ми неохоче зібралися. Надворі нас зустрів легкий вітерець, а пес радо потягнувся вперед, ведучи нас парком, що прокидався разом із містом.

Ми повільно йшли алеями, де ще зберігалася ранкова прохолода, проте сонце вже лагідно пригрівало плечі. Пес Марти — Джаспі — біг попереду, час від часу зупиняючись, щоб обнюхати кожен кущ. Марта йшла поруч, тримаючи повідок однією рукою, а іншою час від часу поправляла шарф.

— До речі, — раптом сказала вона, — згадала одну історію, давно хотіла тобі розповісти.

— І що цього разу? В тебе ж щоразу щось новеньке трапляється.

— Цього разу — просто дуже дивна зустріч.

— Дивна як? Типу «приємно-дивна» чи «незрозуміло-незручна»?

— От саме не знаю, — усміхнулася Марта. — Пам’ятаєш Сергія з мого курсу маркетингу? Того, що носив чорні водолазки навіть у +30.

— Ага, і здавав усі проєкти о другій ночі, пив м’ятний чай, ніби це рятувало його від безсоння.

— Точно. Так от, я випадково натрапила на нього в супермаркеті. Стою біля консервів — і він просто з’являється ні звідки. Ми так спокійно проговорили хвилин двадцять, просто стояли й спілкувались, як колись. Було... приємно.

— І він запросив тебе кудись?

— Запропонував якось зустрітись. Але це ж не побачення — просто кава. Хоча після тієї розмови в мене залишилось якесь відчуття... ніби світ на секунду вирівнявся. Не емоційний вибух, але щось тепле.

— Можливо, весна просто діє на людей.

— Або я вже така, що мені декілька хвилин нормального спілкування здаються дивом, — усміхнулася Марта.

Я теж усміхнулася. У цьому була вся вона — вміла помітити у буденному щось світле й живе.

Ми йшли далі, поки стежка не вивела нас до невеличкого дитячого майданчика, прихованого між двома рядами молодих кленів. Він здавався окремим світом — захованим, тихим, але сповненим життя. Весняне сонце золотило гірки, пісочницю, канати для лазіння. Діти сміялися, кричали, ганялися одне за одним, немов сам вітер грався разом із ними.

Я зупинилась. Не спеціально — просто щось у цьому шумі, у дитячому сміхові, в окликах «мамо, дивись!» змусило моє тіло застигнути. Я дивилася, як дівчинка в червоній курточці стрибає з гойдалки прямо в обійми батька, а поруч двоє хлопців ділять між собою пластмасову лопатку.

— Джаспі! Та ти з глузду з’їхав? — раптом покликала Марта, різко смикаючи повідець. — Ой, здається, він у чомусь ув’язнув. Почекай хвилинку.

Вона швидко пішла за собакою в кущі, а я залишилася сама. І раптом тиша навколо наче стала голоснішою. Сміх дітей лунав так яскраво, так безтурботно, що здавалося, він розбиває щось всередині мене.

У грудях розлилося холодне тяжіння, яке я намагалася ігнорувати, але воно тягнуло мене вниз — наче важкий камінь, захований глибоко всередині. Я відчула, як у горлі з’явився легенький клубок, і очі почали сльозитися.

Я швидко відвела погляд, ніби боячись, що хтось помітить цю мить слабкості. Пальці машинально стиснулися в кулак, а посмішка повільно повернулася на обличчя — як щит, що захищає від чужих питань і співчуття, яких я не хотіла.

Коли весняний вітер підхопив легкий шарф, я глибоко вдихнула й постаралась відштовхнути ці почуття, які не мала сили відпустити.

Цей сміх… він неначе ледь відчутний відгомін того, чого більше немає — тих мрій і надій, що колись могли стати реальністю. Він ніс із собою тихий, майже безжальний відлуння минулого — спогади, заховані глибоко і приховані за завісою мовчання, про які ніхто й не здогадується…

З-за кущів почувся шум, і Марта повернулася, тягнучи за собою Джаспі — собака був весь у болоті: лапи, хвіст і навіть мордочка були вкриті брудом.

— Ох ти ж мій! — засміялась Марта, намагаючись втримати собаку, яка енергійно тряслася, розбризкуючи калюжі навколо. — Ну от, тепер точно потрібно митися. Я вже бачу, що вдома на мене чекає ванна і години праці.

— Виглядає, ніби він ходив болотом замість прогулянки, — посміхнулася я.

— Та що поробиш, — зітхнула Марта, підтискаючи губи. — Треба йти, бо якщо зараз не помию, то воно все засохне.

— Розумію. Дякую за сьогоднішню зустріч.

— І тобі — за те, що знайшла час, — усміхнулась вона. — Бережи себе, добре?

— І ти теж.

Ми обмінялися легким поглядом і повільно попрямували до виходу з парку, де кожен рушив своєю дорогою, а дитячий сміх ще довго лунав позаду, не відпускаючи.