Розділ 2

Повернулася додому я близько восьмої — навіть трохи раніше, ніж очікувала. Увесь тиждень був як марафон без фінішу: ранкові зустрічі, обідні засідання, вечірні дзвінки. І хоча я звикла до цього ритму, сьогодні відчувала себе так, ніби дійшла до межі.
П’ятниця — умовна зупинка. Але ж ніхто не каже що надовго.

Я скинула туфлі ще в коридорі й одразу попрямувала на кухню. Не тому, що була голодна — їсти хотілося ще о третій, але тоді я мала дві паралельні справи й клієнта, який говорив швидше, ніж думав. Просто хотілося зайняти руки, аби не думати.

Поки в чайнику закипала вода для пасти, я встигла переглянути робочий чат. Три нові листи, два запити з позначкою «терміново» й чернетка договору, яку все одно доведеться перечитати до понеділка. Я вимкнула екран, але лише на сьогоднішній вечір.

На диво, у квартирі було тихо. Такої тиші я не чула цілий тиждень. І хоча мозок уперто підкидав думки про нову справу, листа з податкової, перегляд умов співпраці з одним із партнерів — я вмовила себе бодай на вечір вимкнути режим адвоката.

Відкривши пляшку вина — ту саму, що купила ще три тижні тому, але так і не знайшла часу її відкоркувати. Налила в бокал. Увімкнула джаз — не для настрою, а щоб заповнити тишу, яка здавалася неприродно повною.

І замість того, щоб сісти за ноутбук, я рушила до ванни.

У воді я раптом відчула, наскільки насправді втомилась. Не фізично — глибше. Та втома, що накопичується не тижнями — роками. Втома від швидкості, очікувань, рішень, відповідальності.

Але навіть тут, у ванні, я знала: завтра зранку знову відкрию ноутбук. Бо я така. Бо мушу. Бо вже не вмію інакше.

А поки — двадцять хвилин тиші, тепла, вина і самотності.

На диво, я заснула майже одразу. Без традиційного перегортання в голові всіх розмов, без розбору сказаного й несказаного. Сон прийшов швидко, накрив м’яко — наче хтось нарешті дозволив мені відпочити. Це було схоже на вимкнення рубильника: темрява, тиша, нічого зайвого.
Я прокинулась близько сьомої. Місто за вікном ще не набрало повного темпу, і саме це я любила найбільше — той короткий момент перед початком нового дня, коли повітря ще не перенасичене шумом і чужими очікуваннями.

Першим імпульсом було — не заглядати в телефон. Не перевіряти пошту. Просто одягти кросівки і вийти.
Я не завжди дозволяю собі цей розкішний жест — біг без плану, без конкретної мети. Але щоразу, коли це роблю, згадую, чому мені це потрібно.

На вулиці було прохолодно, свіже повітря обіймало шкіру, як ранковий чай обіймає руки.
Я побігла знайомим маршрутом — повз кав’ярню на розі, алею, де зазвичай гуляють мами з візочками, або ж вигулюють собак, далі — у парк.
Тут завжди трохи вогко, але саме це я й люблю: тут легше дихається. І головне — тут нарешті можна не думати.

Коли я біжу, думки починають відпадати самі собою, ніби зайві файли, які очищаєш із переповненого диска.
Немає ролей, немає розмов, немає очікувань. Є тільки тіло, ритм, рух і простір. І саме тут я почуваюся найближче до себе — такої, якою була колись, до всього. До статусів, підписів, печаток. До рішень, від яких залежить не лише моя доля.

Повернувшись додому, я прийняла душ і приготувала собі каву. У тиші кухні вона здавалася майже церемонією. Додаючи трохи кориці, я подумала: хоч іноді варто дарувати собі такі ранки.

І щойно я відкрила ноутбук — перевірити, чи не прийшло нічого термінового за ніч, — як раптом пролунав дзвінок.
Марта. Не вагаючись, взяла слухавку.

— Привіт, подруго, — її голос був живим і теплим, як завжди. — У тебе випадково не знайдеться кілька годин сьогодні? За весь тиждень жодного дзвінка чи повідомлення від тебе. Я вже починаю ображатися!

Я відклала руки від клавіатури і на мить задумалась. Зазвичай я трималася ближче до роботи, але зараз голос Марти здавався настільки потрібним, що врешті вирішила відкласти справи.

— Вибач, — тихо промовила я. — Тиждень був шалено насичений.

— Добре, тоді може зустрінемося за чашкою кави, і я тобі все пробачу, — відповіла вона з легкою усмішкою в голосі, яка була майже відчутною крізь телефон.

Я поглянула на екран — у вхідних ще два листи, які можна було відкласти. Зітхнула і погодившись закрила ноутбук відчувши, як на душі стало трохи легше.

— Добре, тоді чекаю тебе в нашій улюбленій кав’ярні, — сказала Марта.

— До зустрічі, — видихнула я, посміхаючись сама собі, і поклавши трубку, почала збиратися.

Ця несподівана пауза від роботи здавалася маленьким ковтком свіжого повітря, якого мені так не вистачало останні дні.