Розділ 1

Прокидатися рано стало для мене чимось на кшталт ритуалу. Ще до того, як спрацьовує будильник, лежу з розплющеними очима, вдивляючись у стелю й дослухаюсь до тиші. У цій ранковій тиші є щось заспокійливе — вона не тисне, не тривожить. Вона просто є.

Перші промені світла розрізають напівтемряву кімнати тонкими смужками. Вони повільно ковзають стінами, ніби хтось із пензлем малює новий день. Завжди спостерігаю за цим кілька хвилин. Це мій маленький спектакль, відомий лише мені.

Усе довкола здається впорядкованим. Подушка лежить точно по центру ліжка. На стільці — акуратно складений плед. Книга на столику — закладена саме на тій сторінці, де зупинилася напередодні. Є в мені щось невиправно охайне. Називаю це любов’ю до порядку, хоча, можливо, це лише спосіб тримати світ під контролем.

Йдучи на кухню, босі ступні торкаються прохолодної підлоги — перший дотик до нового дня. Вода закипає в чайнику, плитка клацає, і м’який саксофон лунає з улюбленого джазового плейлиста. Мелодія заповнює тишу, огортає спокійно, ніби хтось лагідно нагадує, що все добре.

Міцна кава з корицею швидко наповнює кухню ароматом. Відкриваю вікно — свіже повітря миттєво охолоджує обличчя, легкий вітер грає волоссям, і щось усередині завмирає, ніби знову народжується. У дзеркалі навпроти ловлю власний погляд. Не сумний і не веселий — просто спокійний. Очі трохи втомлені, але вже не болять.

На плечі лягає легкий халат молочного кольору, волосся збирається в недбалий пучок. Дивлюсь на себе так, ніби вперше.

Це ранок. Це новий день. І я — у ньому.

Час не зупиняється — потрібно рухатися вперед. Ванна кімната зустрічає приємною прохолодою. Вода ковзає шкірою, змиваючи залишки ночі, очищаючи думки. В голові вже формуються плани, і я мимоволі переходжу в робочий режим.

У гардеробній рука тягнеться до звичної формули впевненості: біла сорочка з легкою фактурою тканини, темно-синя спідниця, що підкреслює силует, і темні підбори на високому каблуці. Волосся — у стриманому вузлі. Без зайвого пафосу, але кожна деталь говорить за себе.

Шкіряна сумка клацає металевою застібкою — усередині планшет, справи, контракти і трохи ідей, що ще не мають назви. Я виходжу з дому. Місто повільно прокидається: вологий асфальт, ранкове світло в склі вікон, аромат кави з найближчої кав’ярні.

Під час поїздки до офісу за вікном пливуть машини, люди, силуети будівель — щоденна динаміка, в якій я знаходжу власний ритм. Melcourt Legal — не просто юридична фірма. Це місце, де рішення мають вагу, а перемоги — ціну. Тут кожна справа — як гра з правилами, які ми самі встановлюємо. Тут я не просто юристка — я частина команди, що виступає за тих, хто бореться за своє право бути почутим.

Офісні двері відчиняються плавно, звично, майже беззвучно. Усередині — стриманий інтер’єр, затишна тиша і відчуття, що я там, де маю бути. Прямую знайомим коридором і зупиняюся перед дверима свого кабінету дивлячись на табличку:
«Аделіна Вербицька — старший юрист».

Я вдихаю глибоко, торкаюся ручки й відкриваю.
Попереду — новий робочий день.  І я готова.

День проходить майже непомітно. Робота затягує з головою: документи, дзвінки, внутрішні зустрічі, перегляд контрактів. Кожен пункт справи мав значення, кожна деталь вимагала уваги. Мене не відволікав навіть шум із коридору — світ за межами мого кабінету здавався далеким і неактуальним.

Я помітила, що стемніло, лише коли автоматичне світло в коридорі відблиснуло на склі дверного вікна. Погляд ковзнув до годинника — робочий день уже давно мав би завершитися. Але я все ще сиділа з ручкою в руці, схилившись над нотатками до майбутньої справи.

І саме в цей момент двері кабінету рішуче відчинилися.

— Ти коли востаннє дивилася на годинник? — пролунав знайомий голос.

Я підвела очі. На порозі стояв Назар. У темному піджаку, без краватки, з легко розпатланим волоссям і тією звичною впевненістю, яка одночасно дратувала, але й підіймала настрій.

— Я працюю, якщо ти не помітив, — відповіла спокійно, знову занурюючись у нотатки.

— Це не праця, це фанатизм, — промовив він, заходячи до кабінету і без запрошення сідаючи на крісло навпроти. — Впевнений, ти навіть нічого не їла з обіду.

— У мене були справи, Назаре.

— А тепер уже вечір, а ти все ще тут.

Він мовчки дивився на мене кілька секунд, потім різко підвівся.

— Вставай, —рішуче сказав.

— Що? — здивовано промовила я, не розуміючи, чого він хоче.

— Йдемо вечеряти. І не сперечайся. Я вже забронював столик.

Я злегка примружилася, намагаючись зрозуміти, чи жартує він.

— Ти серйозно?

— Як ніколи. Ти виглядаєш так, ніби працюєш за весь штат. Тобі потрібен вечір без пунктів договору і позовних заяв. Просто вечеря. Їжа. Люди. Розмова, де не буде слова «угода».

— А якщо я скажу, що ще не закінчила?

— Тоді я скажу, як твій керівник, що ти зараз перестаєш бути головним юристом Аделіною Вербицькою і стаєш просто людиною, якій потрібен відпочинок.

Я хотіла щось заперечити, але замість цього зловила себе на думці, що його голос звучить надто переконливо. І ще — надто знайомо. Як у ті дні, коли ми були просто хорошими друзями, до всіх перемог і статусів.