Розділ 8

- Що скажете? – невпевнено запитує виконроб Долинського.

Вчора біг-бос лютував, і працьовитому чоловікові від нього добряче дісталося, тепер боїться, що його звільнять.

Робітники закінчують монтувати у холі металеву конструкцію, яку я придумала та спроєктувала. Насилу узгодила всі нюанси із заводом, і вони впоралися з нашим замовленням на “відмінно”. Нервів та сил я витратила цілу гору. Ця краса мені ночами снилася! Зате результат того вартий.

Але найбільше й приголомшливе досягнення – це усмішка на обличчі Долинського та його похвала.

- Ну що... Начебто нормально, – каже, прискіпливо розглядаючи химерне нагромадження металу. – Мені подобається, непогано вийшло.

Скільки він із мене крові випив через цю конструкцію! Не вірив, чіплявся, лаяв, погрожував вирахувати із зарплати її вартість. І ось тепер стоїть, вельми задоволений результатом.

Мені дуже хочеться сказати щось на кшталт: “Бачите? А ви сумнівалися в мені!”. Але не ризикую смикати звіра за вуса.

Ховаю посмішку, щоб ненароком не нарватися на чергову грубість. Приємно, що мою фантазію і працю оцінив навіть такий привереда, як Долинський.

В отворі з'являється блондин, Павло Доценко. Я вже знаю, що він – співвласник готелю та один з організаторів фірми, в якій я працювала на складі. А ще він – лікар у міській лікарні, тому в будівництві готелю участі не бере, але часто заїжджає до біг-боса з якихось справ.

Доценко у їхній трійці забезпечує зв'язки з іноземними та місцевими постачальниками ліків та обладнання, контактує з медичними закладами та знаходить замовників. Під час війни саме він допоміг Долинському та Шевчуку вийти на закордонні фірми та налагодити надходження допомоги нашим лікарням та госпіталям.

- Я документи привіз. Подивишся? – говорить блондин біг-босу після привітання. – Тільки часу замало, ще на вчора треба було.

Розглядає конструкцію.

- Прикольно виходить. Хочеться вже якнайшвидше подивитися на остаточний результат.

- Кому ж не хочеться? Ідемо, – Долинський киває йому. – Закінчуйте. Поліно, зайди, коли звільнишся, – кидає мені, йдучи.

Я завжди лякаюсь в його присутності. Що вдома, що тут, я боюся його нападок і причіпок, щомиті хвилююся, чи правильно сказала, зробила, подивилася. І водночас жадаю його схвалення. Ловлю кожну посмішку на мою адресу, колекціоную в пам'яті нечасті компліменти та похвали.

Він буває дуже різним. То добрий, уважний і людяний. А то раптом перетворюється на чудовисько. І ніколи не знаєш, яким він буде наступної хвилини.

Можливо, у нього в минулому трапилася якась страшна трагедія і він глибоко нещасний, але крізь броню неадекватності, агресії та жорстокості зазирнути в його душу неможливо.

Він може накричати на мене та навіть на свого батька. Водночас з Надійкою він завжди лагідний. Яким би злим він не був, для неї в нього завжди знайдеться посмішка і теплі слова. Чари – не інакше, що мала має на нього такий вплив.

Закінчивши з виконробом, йду у вагончик біг-боса. У приймальні – нікого, а з кабінету долинають голоси: мабуть, Доценко ще не поїхав. За перегородкою Анжела розмовляє з кимось зі співробітниць.

- Слухай, Анже, а як у тебе з шефом? Запалюєте? – питає пошепки незнайомий голос.

- Чур мене, не дай боже. Тьху-тьху-тьху, – стукає по чомусь.

- От ти дивна. Я не відмовилася б. Гарний, заможний та неодружений. Що ще потрібно? Хто знає, як повернеться у майбутньому… Може, й до Мендельсона дійде. А ні – то хоча б ручку позолотить.

Прислухаюся. Мені не до пліток. Але все, що стосується Долинського, чомусь дуже цікаво. Чи є у нього постійна жінка? Чи він задовольняється разовими зв'язками? Коли він тільки-но привіз мене до квартири Мирослава Даниловича, то рідко з'являвся там. І я вирішила, що він десь живе із жінкою. Але потім почав приїжджати все частіше. А останнім часом я не можу згадати жодного разу, щоб він ночував у іншому місці.

Шепіт за ширмою триває. Дівчата обговорюють такі інтимні речі, від яких стає ніяково.

- Ну його на фіг. Карина, його колишня секретарка, теж спочатку думала так, як ти. Коли вона передавала мені справи, то попередила, що він – звірюга. Грубий, любить жорсткіше, не париться щодо задоволення жінки. Та й про яке задоволення може бути мова, якщо агрегат у нього розміром із бейсбольну біту? Навіть уявити страшно…

Грубість та егоїзм – дуже схоже на Долинського. Чому цей опис дивує і вражає мене? Хіба я маю підстави думати про нього якось інакше? Нащось намагаюся собі уявити його з секретаркою… І мені… неприємно.

- І що в цьому поганого? Мені подобаються великі темпераментні чоловіки.

- Але ж не настільки! Карина після нього мала якісь проблеми, він щось їй пошкодив. Ні-ні, мені таке щастя не потрібне.

Нічого собі… Недарма його Звіром називають. Але ж Анжела гарна... Як можна таке тріпати стороннім людям? Карина з нею поділилася по-людськи, щоб застерегти від помилок. А вона…

Двері кабінету відчиняються, і до приймальні виходять Доценко з Долинським. Завмираю. Чому я так гостро реагую щоразу на появу цього чоловіка?