Розділ 7

Поліна

Я не відразу помічаю у квартирі присутність стороннього запаху. Лише коли натикаюсь у шафі на знайому чорну куртку, розумію, що ми з Мирославом Даниловичем не одні.

Долинський! Він… тут? Приїхав мене проконтролювати? Гарячково перебираю в пам'яті, чи все склала по місцях... Боюся, що він все одно знайде, до чого причепитися.

Швидко протираю підлогу біля входу, де залишилися сліди від наших із донькою чобіт.

Поки Надійка копошиться в коридорі, поспішаю у ванну. Я не пам'ятаю, чи зняла з гарячої труби свої трусики, які випрала і повісила вранці сушитися... Хазяїна чомусь не посоромилася. А від думки, що мою білизну побачить Долинський, жаром обдає щоки. Як соромно…

Смикаю на себе двері й майже врізаюсь в оголене чоловіче тіло. Мозок генерує сигнал SOS. Серце провалюється кудись униз. Від несподіванки відскакую назад. І дивлюсь, дивлюсь, дивлюсь…

Він – в одному рушнику. І хоч усі стратегічні місця надійно прикриті, сприймаю цю сцену як кадр із фільму для дорослих. На пляжі чоловіки куди більше оголені. Але чомусь там це здається природним і не викликає такої бурхливої реакції. А тут... Надто непристойно. І… зворушливо.

Він шикарно складений. Широченні плечі, накачані м'язи, помірна рослинність. Якби не шрами, його тіло можна було б назвати ідеальним.

Боже, треба негайно відвернутись і терміново втекти. Розум вимагає від мене рішучих дій. Але натомість я продовжую стояти, як приклеєна, і дивитися, дивитися.

І він також завмирає, стоїть і дивиться! Я повністю одягнена. Водолазка під горло та джинси. Але почуваюся перед ним оголеною. Він ніби сканує мене. Жадібно… Зовсім не так, як дивляться на підлеглих. Боже. Як соромно…

- Подобається? – обличчя з серйозного стає насмішкуватим.

Вся кров, що є в організмі, приливає до обличчя. Бурмочу щось безладне і нарешті тікаю, геть-чисто забуваючи, навіщо йшла у ванну.

Закриваюся із донькою на кухні. Вмиваюся крижаною водою, намагаючись вгамувати жар... Що це зараз було?

Красивий напівоголений чоловік…

Боже, що за думки? Сама не розумію, чому ця ситуація мене так схвилювала. Можливо, ефект несподіванки наклався на стрес?

Це ж Долинський... Сьогодні вдень він знову на мене накричав. І зараз будь-якої миті може увійти сюди й легко відшукати привід за щось мене посварити. А хоч би й за те, що розгулюю по квартирі, а не сиджу у виділеній мені кімнаті.

У нього тільки тіло гарне, а душа – темна, дика, жорстока. Та чи є вона в нього?

Ще й посміявся з мене… Як принизливо…

Вимикаю кран і беруся за приготування їжі. Кайфую від використання сучасної техніки. У мене ніколи не було мультиварки. Сьогодні вранці вперше випробувала її для приготування каші. Тепер черга сирної запіканки.

- Що у нас сьогодні на вечерю? – лунає за спиною голос Долинського. Увійшовши до кухні, він плюхається на стілець.

У нас? Перша реакція – обуритися, що я йому не кухарка і не домробітниця. Я взагалі не розумію й досі, що роблю тут.

- Кухарка сьогодні багато приготувала. Подивіться в холодильнику, я вам розігрію, – спокійно відповідаю.

Мене все ще трохи трусить після сцени біля ванної. Незручно навіть дивитися в його бік. От дурна... Якого біса стояла і витріщалася на нього?

Дістаю готову запіканку, посипаю цукровою пудрою.

- А це що? Пахне божественно, – Долинський підводиться і підходить ближче.

- Сирна запіканка з родзинками...

Сумніваюсь, що Долинський із тих чоловіків, які люблять солодке. Він скоріше з любителів м'яса з кров'ю. Такий собі альфа-самець, який не проти поласувати навіть собі подібними. Натуральний вампір.

Врешті мені доводиться розігрівати йому вечерю. Він сидить, як пан, розставивши ноги, і гортає щось у смартфоні.

Жодну роботу я не вважаю соромною. Але тут мене призначили домробітницею, не запитавши ні бажання, ні згоди. Дивна збочена благодійність із боку пана Долинського. Напружує…

Забираю Надійку до кімнати, щоб не заважала господарям вечеряти. Почуваюся поруч з цими чоловіками дуже некомфортно.

Коли дочка засинає, а у квартирі панує тиша, обережно вибираюся на кухню, щоб прибрати. Як і слід було очікувати, біг-бос не став їсти мою запіканку. Поколупав виделкою і залишив на тарілці. Вампіри харчуються кров'ю підлеглих, а не солодким сиром із родзинками…

Мені начхати, що він не оцінив моє куховарство. Зрештою, я пекла це собі та Наді. Хоча все-таки трохи прикро…

Невблаганно наближається Новий рік. Скрізь панує атмосфера свята. Місто – у гірляндах, ялинках, прикрасах. Люди на вулицях сміються, радіють святу. Навіть потворні руїни, що нагадують про події недавнього минулого, не здатні зіпсувати їм настрій.

Дочка щаслива. Їй подобаються кольорові вогники. Вона у захваті від величезної ялинки на головній площі. І навіть не побоялася сфотографуватися на колінах у Діда Мороза. Після чого Надійка зі сміхом ухопила його за бороду та мало не зіпсувала грим. Але актор не розгубився. Мабуть, він – стріляний горобець, дітлахи часто випробують його реквізит на міцність.