Розділ 6

Сергій

Батько сидить у кріслі й невідривно дивиться у вікно. Злиться на мене. Він ніколи не був шанувальником урбаністичних пейзажів. Скільки пам'ятаю, його цікавили лише дві речі: готелі та гроші. А вид із вікна хвилював тільки з точки зору вартості номерів.

Він зламаний. І я ніяк не можу допомогти йому. Можливо, я маю бути уважнішим, проводити з ним більше часу, більше розмовляти та нагадувати про те, що він не один. Але...

Я взяв на себе надто багато. Не виводжу. Щодня думаю: завтра буде менше проблем і турбот на будівництві, і я обов'язково поїду до баті. Але завтра виявляється таким же днем бабака. Я знову і знову глушу біль та порожнечу роботою. І знову не можу викроїти навіть годину на спілкування з татом… Та що там спілкування – я ночую найчастіше на будівництві, щоб урвати зайві пів години для відпочинку.

Докоряю себе за це, звичайно. І постійно питаю: як склалося б татове життя, якби я тоді опинився поряд і розділив із ним жах чергової втрати?

Погано пам'ятаю той день. Він був одним із багатьох… Наш тимчасовий склад у столиці розміщувався в будівлі адміністрації. Я чекав на закінчення завантажування в машину медичних препаратів, отриманих напередодні з-за кордону.

Плече, як на те, нагадувало про себе особливо гостро, знеболювальне допомагало мало. Біль заважала зосередитися, і придушити її не виходило…

Мені зателефонували й повідомили, що молодший брат Олексій загинув... Він був офіцером, вибрав захист Батьківщини своєю професією свідомо. З першого дня був на передовій. Йому щастило. Але того дня ангел-охоронець, мабуть, на мить відволікся. Або просто виявився безсилим...

Я повинен був мчати до батька, я міг би встигнути. Але у шпиталі чекали на ліки, і я не міг підвести хлопців. "Швидку" татові викликала хатня робітниця. Здається, якби я був поруч, медики приїхали б швидше, діяли б поспішніше, рятували б старанніше. А може, й зовсім інсульту вдалося б уникнути, якби я взяв на себе бодай трохи татового болю та відчаю.

Але я приїхав до баті, коли він уже лежав у реанімації… З того часу майже півтора роки я веду нерівний бій із його важкою недугою. Найкращі фахівці, найкращі медикаменти, найкращі реабілітологи. Старий професор сказав, що цього замало. Потрібно ще його гостре бажання жити, але в цьому я безсилий…

- Сергію, що це все означає? – тато відвертається від вікна і спрямовує на мене важкий погляд. – За що ти так зі мною?

- Як? – вдаю, що не розумію, про що він говорить.

- Перетворив мою квартиру на прохідний двір, на нічліжку. Ти забув, що це – моя квартира, і ти не маєш права приймати таких рішень?

- Не забув. А ще я пам'ятаю, що готель, який перетворив моє життя на суцільний день бабака, – теж твій. У мене не лишилося нічого свого. Втім, від моєї улюбленої роботи – єдиного, що не втратив, я змушений був відмовитись добровільно, щоб тягти на собі твій довбаний готель! – переходжу на крик, але відразу смикаю себе, розуміючи, що ми не одні. – Невже тобі шкода заради мене пустити у свою велику квартиру дівчину з дитиною?

- Не кричи, – відповідає напрочуд спокійно. – Я хочу зрозуміти причину, з якої вона тут.

- Дівчинка щойно з лікарні. У гуртожитку, де вони мешкають, погано працює опалення. Там такий дубняк та вогкість! Якщо її туди повернути, вона почне хворіти знову. І її мати знову випаде з роботи. А у нас терміни...

- Хто вона тобі? – перебиває мене батько. – Не повірю, що твоє прагнення до волонтерства занесло тебе так далеко, що ти привів у мій дім сторонню людину, навіть якщо вона потребує допомоги.

- Ніхто, батю... Ніхто!

Чорт забирай, у мене немає відповіді на його запитання.

- Отже, справа у дівчинці? У її схожості…

- Ти теж помітив? – пожвавлююсь. Мені дуже важливо було отримати підтвердження від тата. – Я боявся, що божеволію, що в мене галюцинації. Таких збігів не буває! І навіть хвостики! Батю, я – матеріаліст. Я не вірю в реінкарнацію та іншу потойбічну нісенітницю. Але як пояснити, що вона – копія нашого Ангела і народилася на її сороковини? Це якась містика…

Батько шумно зітхає.

- І справді, такий збіг навмисне не вигадаєш...

- А раптом… Раптом все це не нісенітниця? Раптом у тілі цієї дівчинки – душа мого Ангелочка? Як я можу дозволити їй жити у цьому холодному гуртожитку?

Усередині пече вогнем. З того дня, як я побачив її з вікна офісу. Щоразу прокручую кадри, як вона вередує і зриває з себе шапку, випускаючи на волю хвостики… Так само робила Ангеліна, коли проти чогось протестувала. Один в один…

Вискочив тоді з вагончика з однією метою: переконатись, що мені здалося, що виною всьому хвостики, а подібність я собі домалював. Але ні… Малятко виявилося занадто схожим…

- Нехай живуть...

Мовчимо... Перед очима постають кадри зруйнованого будинку. Я будував його з такою любов'ю... Ми з дружиною мріяли завести трьох дітей та собаку.

Ніколи не забуду, як подряпаними голими руками відкидав каміння, як кричав на рятувальників, благаючи їх діяти швидше. Кожна секунда була на рахунку! Але я спізнився… Вони пішли на небо – моя кохана Аллочка та маленька Ангеліна, мій Ангел, мій сенс життя… Пішли, а мене залишили тут – подихати від болю та розпачу.