Розділ 5

Я добре знаю, що таке розпач. Коли всередині все розривається від болю, коли здається, що життя руйнується і нічого не виправити. Коли опускаються руки... У такі миті я навчилася включати автопілот і просто плисти за течією.

Залишок дня очі – на мокрому місці. Плачу хором з Надійкою, коли їй колють антибіотик, плачу, коли вона знову і знову заходиться в кашлі, і я ходжу по палаті, заколисуючи її та намагаючись заспокоїти. Хто б мене так колисав?

- Матвєєва, тобі передача, – санітарка заносить у палату пакет і ставить на стілець біля мого ліжка.

- Мені? А… це не може бути помилкою?

Хіба міг мені хтось принести цей пакунок? Ще й такий великий…

- Не вигадуй, – кидає коротко і виходить.

І я ж нікому не говорила, де ми. Може, дівчатка з гуртожитку встигли вивідати у фельдшера "швидкої", куди нас повезуть? Вони розумні, і всі ми одна за одну горою. Вони могли…

- Ну що, білченя, зазирнемо в пакет? – шепочу доньці, опускаючи її на ліжко, щоб вивільнити руки.

Вона спочатку невдоволено кривить личко, але потім з цікавістю витягає шию та уважно стежить за моїми рухами й тим, що я дістаю з пакета.

А там – просто рай… Різні фрукти та йогурт – дорогий, ми його ніколи не куштували. Ще – чарівне плюшеве кошеня, якого Надійка відразу хапає і починає заколисувати. А на самому дні – рожева флісова піжамка – дуже тепла, саме те, що доньці зараз необхідно!

Все дороге. І явно куплено людиною, яка знала, що нам тут потрібно. Дівчата зовсім не потягли б… Шевчук! Звісно, це він! Він має двох дітей і напевно добре знає потреби мами з дитиною в лікарні. У нього є достатньо грошей, щоб робити такі щедрі жести. Ймовірно, попросив дружину мені допомогти. Я бачила її кілька разів. Вона – дуже приємна та чуйна жінка. І речі в пакеті просякнуті її теплом і турботою.

На душі одразу стає добре. Усі неприємності здаються не такими страшними та непоправними, адже є на світі люди, які готові протягнути руку допомоги та надати мені підтримку.

Немає нічого страшнішого за самотність, коли проблеми навалюються з усіх боків і не залишається ні сил, ні внутрішніх ресурсів з ними боротися поодинці... І як же приємно усвідомлювати, що я не одна.

Перебуваю в ейфорії весь вечір. Надійка засинає в новій піжамці в обіймах з кошеням. Укладаю дочку і відразу провалююсь у сон. Як же я втомилася за минулу добу...

Малятко стрімко йде на поправку. Чи то зусилля лікарів та ліки так допомагають, чи то фрукти та смачні йогурти, які нам приносять ще кілька разів. Чи то барвиста книга народних казок, передана в одному з пакетів. Кожну з історій я прочитала вже багато разів, але вони все одно не набридли.

Наш таємничий ангел-охоронець ніколи не приходить до палати. І я все більше стверджуюсь у думці, що ці пакети передає нам дружина Шевчука. Звісно, вона не відвідує нас у лікарні особисто, бо боїться заразитись. Вона ж вагітна, їй небезпечно спілкуватися із хворими дітьми!

На картку надходить зарплата. Грошей більше, ніж належить. Долинський заплатив-таки мені за роботу? І не здивуюсь, якщо і це теж – заслуга мого шефа.

Сам Віктор Дмитрович дзвонить кілька разів дізнатися про здоров'я Надійки та приблизну дату виписки.

Дякую йому від щирого серця. Адже справа не в йогуртах чи фруктах. Найголовніше – увага та турбота, якими вони з дружиною мене оточили. Але він тільки відмахується, запевняючи, що нічого не зробив.

Шевчук повідомляє, що проблему із невідповідністю замовлення вирішили.

Магазин визнав свою провину та пообіцяв у найкоротші терміни все виправити.

Мабуть, я маю шанс після виходу з лікарні повернутися до роботи в готелі. Дивно, чому мені жодного разу за весь час звідти не зателефонували. Невже питання закінчилися і все йде як по маслу, без накладок? Чи моїх послуг вони більше не потребують?

Зима лютує. Сніг мете вже кілька днів. Говорять, що дороги не встигають чистити, й транспорт паралізований. Дівчата з гуртожитку скаржаться, що там холодно навіть після ремонту труб опалення.

Ми з Надійкою за негодою спостерігаємо тільки з вікна. Лікарняний парк фантастично гарний. Дерева розкинули гілки, навантажені товстим шаром снігу. Все біле, пухнасте, повітряне. Ніби ми опинилися у царстві Снігової Королеви.

У відділенні тепло. Навіть не хочеться повертатися до себе в гуртожиток і знову мерзнути. Але день виписки невблаганно настає.

- Матвєєва, зайди до лікаря за випискою і можеш бути вільна. Там на тебе вже чекають, – повідомляє санітарка, заглядаючи до нас у палату.

Прощаюсь із сусідками по палаті та з речами поспішаю на вихід. Не хочу змушувати Віктора Дмитровича чекати. Він і так стільки для нас зробив за два тижні, які ми провели у лікарні.

Вийшовши на ґанок, шукаю очима знайому постать, але не знаходжу. Може, не дочекався і поїхав? Але я дуже швидко вийшла після повідомлення санітарки. Чи сидить і гріється у машині? Знаю я цих піжонів. Вони думають, що всі пересування містом здійснюватимуть в автомобілі й не замерзнуть, а тому одягають легкі черевики та демісезонне пальто. У такому одязі на морозі довго не почекаєш...

Стоянку звідси погано видно, тим більше що весь огляд перекриває великий чорний позашляховик.