Розділ 4

Долинський підписує з Шевчуком контракт після двох зустрічей, які вимотують мене психологічно настільки, що в глибині душі я починаю мріяти, щоб цей дивний чоловік наполіг-таки на роботі з Максом, а моє спілкування з ним було зведене до мінімуму. Я вже нічого не хочу… Усі мої амбіції знищені, зарозумілість розтоптана. Я нізащо не впораюся…

Навіть завжди спокійний і миролюбний Віктор Дмитрович під кінець другої зустрічі втрачає терпіння і підвищує на готельєра голос.

Що говорити про мене? Я – як один суцільний оголений нерв.

Врешті ми йдемо, грюкнувши дверима, а наступного дня шеф їде до Долинського сам і повертається з підписаним контрактом. І я навіть не знаю, радіти мені цьому чи засмучуватися. Тому що не впевнена, що зможу витримувати крики, образи та психологічний пресинг цієї потвори… І навіть той епізод із Надійкою, коли його ненадовго ніби підмінили, вже майже стерся з пам'яті під впливом стресу.

Мені дуже потрібне це замовлення, але його ціна здається занадто високою.

На рефлексію немає часу. У договорі прописано фактично нереальні терміни. І я працюю. Цілими днями, а коли лишаються сили, то й ночами.

Дочку доглядає сусідка по гуртожитку. Сподіваючись на збільшення зарплати, обіцяю їй золоті гори. Втім, припускаю і те, що снобу знову віжки під хвіст потраплять – і він забракує мою роботу, заявить, що я злила в унітаз його дорогоцінний час, і взагалі не заплатить грошей…

До першого дедлайну я втомлююся нервувати й боятися. Як буде, так і буде. Я зробила все, що змогла. Якщо цього психа не влаштує моя робота, то…

А що, власне, то? Що я, рядовий та майже безправний дизайнер, можу? Я навіть рота не розкрию, щоб висловити вголос образу та обурення. Хіба що поплачу в туалеті та вночі в подушку... Так вона в мене майже не просихає.

Приїжджаємо, як завжди, вчасно. Але в кабінеті Долинського застаємо лише блакитноокого блондина, до якого Шевчук одразу ж кидається обійматися. Шляхом нескладних міркувань дістаюся висновку, що він – третій співзасновник фірми, де я працювала на складі.

Звичайно, шеф не вважає за потрібне мене з ним знайомити. Хоч Віктор Дмитрович дуже добрий до мене, субординація – річ незаперечна. А я тут майже ніхто, тінь, малопомітний додаток до грандіозного проєкту. Лише виконавець…

Долинський затримується. Краєм вуха вловлюю, що на будівництві щось трапилося, приїхали «швидка» і поліція. Отак потрапили… Можу собі уявити настрій господаря після такого інциденту.

Чим довше його немає, тим менша моя рішучість. Шевчук розмовляє із блондином і навіть не дивиться у мій бік. Сиджу як сирітка. Звелася від очікування.

Хазяїн кабінету з'являється із запізненням майже на пів години. Він чорніший за хмару. От не пощастило…

Окрім Шевчука та блондина, серед глядачів – ще два незнайомі чоловіки, імовірно будівельники. Усі дивляться на мене.

- Давай-но, будь ласка, бадьоріше. Не гальмуй. І так затягли, – гарчить Долинський. Наче я винна у затримці!

Вміє ж однією фразою і своїми різкими інтонаціями геть-чисто збити весь настрій.

Включаю презентацію, слайди коментую коряво. Наче голки вп'ялися в язик і не дають йому рухатися як треба.

- Ну що ти мимриш? – роздратовано видає готельєр. – Вікторе, це ж неможливо слухати! – викочує претензію шефу.

Від образи та несправедливості готова розплакатися перед натовпом глядачів.

- Та гаразд тобі, Сірий, не чіпляйся, – намагається загладити гострий кут Шевчук.

Я давно зрозуміла, що шеф практично не входить у суперечки з Долинським. Йому простіше погодитися з ним, прогнутися і виконати всі, навіть найбезглуздіші, вимоги. Улюблена фраза "Клієнт завжди правий" у його виконанні останнім часом звучить особливо абсурдно.

- Всім відомо, що чоловіки люблять очима, – продовжує шеф. – Ось і дивись на малюнки. Ти ж не баба, щоб вуха були головним органом.

Мабуть, це має викликати загальний сміх і розрядити атмосферу. Але ні Долинський, ні блондин не реагують. І тільки незнайомі чоловіки, що сидять близько до мене, тихо хихикають:

- А що, дівчина класна, я б їй із задоволенням пошепотів і не лише на вушко.

Цікаво, хто вони такі та що тут роблять?

Абияк закінчую презентацію. Запитання та зауваження сиплються на мене як листя у жовтні. Чіпляються буквально до всього. Будівельники – конструктивно, Долинський – емоційніше.

Блондин мовчить. Він не справляє враження людини, яку цікавлять деталі мого проєкту. Скоріше, просто сторонній спостерігач.

Дбайливо записую кожне слово, щоб нічого не прогавити та все виправити. Попереду дуже багато роботи.

- Віку, загалом непогано, я боявся, що буде гірше. Працюємо! – говорить господар, коли ми нарешті йдемо додому.

Йому сподобалося? То чому не сказав одразу, а вимотав спершу всі нерви?

* * *

Це – моє перше масштабне замовлення. А перший млинець, як відомо, завжди грудкою. Мене безперервно викликають на будмайданчик. То в однієї бригади, то в іншої, то в виконроба виникає безліч питань і дрібних накладок. У проєкт доводиться на ходу вносити правки, які необхідно узгоджувати як з моїм шефом, так і з власником готелю. І щоразу у вагончику-офісі я залишаю чимало нервових клітин.