Розділ 3

Під'їжджаємо до готелю, що будується. Від хвилювання тремтять жижки й заплітається язик. Шевчук розповідає мені про свого неврівноваженого друга – нашого нового клієнта з великим та дуже вигідним замовленням.

Ймовірно, шеф розраховує на дію принципу: "Попереджений – значить, озброєний". Але на мене його умовляння справляють протилежний ефект – я боюся і нервую ще сильніше.

Залишаю Надійку з секретаркою і на ногах, що не гнуться, заходжу до кабінету. Нічим не примітний на вигляд вагончик усередині виявляється добре обладнаним офісним приміщенням, наче ним користуватимуться не місяці, а роки.

Я впізнаю власника кабінету відразу, варто мені наважитись підвести на нього очі. Та ж аура, той самий важкий похмурий погляд. Тільки замість розтягнутого светра та камуфляжу на ньому – дорогий костюм, що сидить як влитий, ніби найкращий кравець шив спеціально для нього. Ідеальна зачіска, легка щетина, що надає директору особливий чоловічий шарм.

Він несподівано гарний, і жодне зі сказаних Віктором слів-страшилок не в'яжеться з його образом. Хіба що очі – чорні, дикі та якісь неживі…

День нашої першої зустрічі я пам'ятаю у найдрібніших деталях. Свій відчай, образливі крики цього дивного чоловіка і така необхідна мені допомога. А я навіть “дякую” сказати не встигла!

Швидше за все, він мене не впізнав, хоч я з того часу не надто змінилася. Чи мало жінок промайнуло тоді перед його очима? Зневірених, розгублених, які не знали, куди йти, не розуміли, як жити…

Долинський дивиться невдоволено, оцінює мене як кобилу на ринку. Ніби я не дизайнер, а крісло, на якому йому доведеться сидіти щодня багато годин, і від зручності залежить стан спини та загальне самопочуття власника.

- Вікторе, я не зрозумів. Ця дівчинка і є твій дизайнер? – роздратовано питає господар кабінету. – А як же той хлопець, з яким працював Біляєв?

Звучить так, ніби він має упередження проти жінок. І хоча, напевно, справа зовсім не в тому, якої я статі, а в тому, що Макс – зірка, а я – ноунейм [1], сприймається це двозначно і дуже неприємно.

- Я не обіцяв, що фахівець буде чоловічої статі, – шеф спокійно відбиває. – У мене наразі кілька дизайнерів. Розширююсь.

На моєму рахунку – два успішні проєкти. Робота над ними вирує, клієнти задоволені моїми ідеями та їх втіленням. Звичайно, готель – це зовсім інший масштаб. Але не святі горшки ліплять.

- Це що, жарт такий? Чи ти цілком серйозно привів мені дитину і втираєш, що вона, – тицяє в мене пальцем, – професіонал? Знущаєшся? Вона хоч школу закінчила?

Можливо, якусь жінку такий комплімент потішив би. Але я його ігнорую, мене більше обурює і зачіпає те, що замовник не сприймає мене серйозно і сумнівається в моїх професійних якостях. Адже він ще навіть не глянув на начерки!

- Сірий, не бикуй, – заступається за мене Шевчук. – Бакалаврат в універі будівництва та архітектури. Нині у магістратурі заочно, до війни кілька цікавих проєктів зробила. Досвід невеликий, але цілком відповідає поставленому завданню.

- Дівчинко, скільки тобі років? – Долинський каже спокійніше, але з помітним сарказмом.

- Д-д-двадцять чотири, – відповідаю запинаючись.

Він діє на мене як удав на кролика, пригнічує. Працювати з ним буде дуже некомфортно, але не в моєму становищі перебирати харчами. Віктор Дмитрович мене заздалегідь попереджав про важкий характер клієнта. Все найстрашніше в моєму житті вже сталося. Невже я не переживу причіпки якогось сноба?

- Ти маєш досвід дизайну готелів? Де я можу побачити твою роботу? – голос господаря змінюється на глузливий.

- Ні, з готелями я ще не працювала, але у мене для вашого проєкту вже є ідеї, – гордо піднімаю голову вгору. – Я принесла із собою начерки.

Впевнена, що вони йому сподобаються! Шевчук бачив їх та схвалив. Але Долинський ігнорує мої слова та продовжує насідати на мого шефа.

- Вітю, ти мене в труну заженеш, – гаркає господар. – Я ж цей готель вдруге з нуля відбудовую. Жодних нервів і здоров'я не вистачить... Гаразд я. Адже знаєш, що Пашка останнє сюди ввалив, сам поневіряється не зрозуміло де. Я не можу його підвести, – продовжує стомлено і з якимсь надривом. – Хочеться якнайшвидше запустити бодай одне крило. Терміни горять.

- Сірий, та нормально все буде. Невже тобі не пофіг, хто зробить тобі проєкт, якщо я поручуся?

- Не пофіг. Тому що час – гроші. Вона спустить мій час в унітаз, не маю сумніву. Адже надто молода і недосвідчена. Ще й зашугана якась. Підбери мені когось більш зубастого. І давай наступного разу без сюрпризів. Не змушуй мене звертатися до твоїх конкурентів.

Тобто ось так, навіть не глянувши на мої пропозиції, не подивившись роботи, він мене забракував? На якій підставі? Може, справді він – сексист?

- Макс зайнятий, посунути нікого із замовників не можу, вибач. А ти сам кажеш, що в тебе терміни горять. Я Поліну взяв у штат. Вважаю її досить кваліфікованою, клієнти нею задоволені. Чи ти й у мені сумніваєшся, в моєму вмінні підбирати персонал? Дівчинці, як ти висловився, потрібна робота.

Поки шеф говорить, по нутрощах розтікається захоплення та подяка. Сподіваюсь, що Долинський після цього здасться. Але він гаркає: