Розділ 2

Півтора роки по тому

Робота на медичному складі – монотонна, механічна та потребує постійної уваги. В очах надвечір рябить. Спина не розгинається.

Кидаю побіжно погляд у куток. Ми з Марією обладнали там щось подібне до манежу для наших малюків – постелили на підлогу старі ковдри, придумали огорожу, за яку діти самі вибратися поки що не можуть.

Вони то грають спокійно, то б'ються та ревуть. Тоді одна з нас по черзі робить невелику перерву і розважає малечу, за хорошої погоди ненадовго виводить їх на вулицю, щоб провітрилися та змінили обстановку. Але за короткий час доводиться знову садити їх у манеж. Робота не вовк – у ліс не втече.

Напарниці пообіцяли путівку до ясел. Неподалік від складу закінчується ремонт у відновленому дитячому садку. Але туди беруть дітей від двох років. Нам із Надійкою доведеться чекати ще місяців п'ять. Може, воно і на краще. Ризиковано віддавати дитину в ясла на зиму. Почне хворіти… Як тоді працювати?

- Так, дівчата-красуні, що тут у вас? – гучний голос нашого шефа сповіщає про його прибуття. Це означає, що машина вже приїхала і настав час вантажити упаковані коробки.

Наприкінці війни школа, яка прихистила нас із дочкою у столиці, відновила роботу. Переселенців попросили звільнити приміщення, і я повернулася до рідного міста. Спочатку допомагала волонтерам, які займалися забезпеченням госпіталів і налагодили канали закупівлі медикаментів та обладнання за кордоном і всередині країни. Після війни вони організували невелике приватне підприємство та займаються постачанням аптек і медичних закладів. Говорять, що кожен з них має ще й власний бізнес, не пов'язаний з медициною. Я знайома лише з одним із трьох співвласників – Шевчуком. Саме він управляє складом та відвантаженням на точки.

Віктор Дмитрович допомагає нам із Марією переносити коробки у мікроавтобус. Ми знаємо, що йому після поранення важкі речі носити не можна, але він тільки відмахується і намагається вхопити якомога більший ящик.

Поки носимо, у дитячому кутку знову починається метушня.

- То що тут у вас відбувається? – награно грізним голосом звертається до малечі шеф. – Ти що ж, хлопче, панночку ображати надумав?

Діти заспокоюються та уважно прислухаються до того, що говорить Шевчук. Він їм подобається. Ще б пак! Веселий, позитивний. Постійно то іграшки принесе, то якісь ласощі, то пакет із речами десь здобуде… Наші малюки не знають своїх батьків та інстинктивно тягнуться до чужого чоловіка.

- Що з садком чути? – звертається до Марії. Саме він клопотав за неї в районній адміністрації.

- Вже ось-ось. Наступного тижня у вас відпрошуватимуся – треба медкомісію пройти.

- Поліно, впораєшся сама? Чи дати тобі когось на допомогу?

- Важко сказати. Боюся, що з Надійкою мені буде важко самій, – прямо висловлюю сумніви. – А ще я вступила до магістратури заочно. У мене – перша сесія за два тижні. Відпустите?

Формально, звичайно, має відпустити. Але на практиці роботодавці не завжди йдуть назустріч студентам.

- І куди, коли не секрет, ти пішла вчитися? – цікавиться, не відповідаючи на пряме запитання.

- В архітектурний на дизайн. Я до війни бакалаврат закінчила, у нас із чоловіком фірма була – займалися архітектурою та дизайном інтер'єрів. Ми планували народити дитину – і за кілька років піти вчитися далі. Встигли б якраз розкрутитись… Але…

На очі знову навертаються сльози. Рана така ж свіжа. Час не лікує…

- Загалом я намагаюся реалізувати все, як хотів чоловік…

- У тебе роботи якісь довоєнні залишилися? – шеф ставить несподіване запитання.

- Проєкти у хмарі є. А самі будинки, на жаль, не пережили війну… – не розумію, до чого він хилить.

- Надішли мені посилання на декілька, я подивлюся. Шукаю тямущого дизайнера.

Піднімаю голову. Він, мабуть, зчитує моє здивування.

- У мене – архітектурна фірма, – пояснює. – І дизайном ми також займаємось. Зараз роботи – море, а хлопці, на жаль, повернулися не всі, постійний кадровий голод.

- То ви і є той Шевчук? – видаю вражено.

Я у нашому місті всіх конкурентів до війни знала…

- Той чи не той – не знаю, але ми вже понад десять років працюємо.

* * *

Довго вибираю, які з проєктів відправити. Вони всі мені дуже подобаються. З кожним із них пов'язані спогади... Важко віддати перевагу одним і відкласти інші. Але я все ж таки відбираю кілька найкращих і найвдаліших та відправляю Шевчуку.

Дуже сподіваюся, що мені пощастить, і вони йому сподобаються. Знайти роботу за фахом було б величезним кроком уперед. До того ж це майже напевно вищий рівень доходів. Мрію винайняти квартиру, поки не вирішиться питання з нашою зруйнованою довоєнною власністю.

Шалено втомилася блукати з дочкою по гуртожитках, у яких то світла по кілька днів немає, то води. І якщо останньою можна запастись або набрати в іншому місці та принести, то відсутність електрики я переживаю дуже болісно. До того ж у нашому гуртожитку досі не включили опалення, а користуватись обігрівачами забороняють – бояться надмірного навантаження на мережу.