Розділ 1

Коротка передісторія

За два роки до подій прологу

- Ура-а-а-а-а! Дівчинка-а! У мене буде дівчинка! – чоловік волає на весь голос, щойно ми виходимо на ґанок жіночої консультації.

- Сашко, люди навколо, незручно... Будь ласка, тихіше, – намагаюся напоумити його, сором'язливо відвертаючись від перехожих, які нас зацікавлено розглядають.

- Я хочу, щоби всі чули! – ігнорує мої умовляння. – Я щасливий! У мене буде дочка!

- Знайшов, чому радіти, – хмикає чоловік, що проходить повз нього. – Он моя другого богатиря народила! Хлопчик – це солідно. Це справжнє щастя! А дівчинка... З ними самі проблеми.

- Та ну вас, нічого ви не розумієте у прекрасному! Дівчинка ніжна, гарна… Краса врятує світ! Ви тільки подумайте: надія, віра, любов – найголовніші речі в нашому житті – всі жіночого роду! – Сашко наполягає на своєму.

- Ну і добре. Отже, наречена буде моєму богатирю, – миролюбно резюмує чоловік.

- Навіть прикмета є така: багато дівчаток народжується – до мирного та щасливого життя, а багато хлопчиків – до війни, – не вгамовується Сашко.

- Ой, можна подумати. От є така прикмета: якщо чорний кіт дорогу перебіжить, то бути біді. То чому чорних котів люди ще не винищили? Адже просто: немає кота – немає біди. І, до речі, біда і війна – теж жіночого роду... Загалом, всі проблеми від баб, – посміхаючись, закінчує чоловік і йде у бік корпусу пологового будинку.

- Дивний якийсь, – кидає йому слідом Сашко. – Нічого не тямить у прекрасному. А я щасливий!

Тягну чоловіка за руку до виходу на проспект, побоюючись, що він знову надумає ділитися радістю з усім світом.

*  * *

Два місяці по тому

- Катю, він знову не бере слухавку... Вже котрий день...

- Поліно, ну ти ж сама розумієш: гаряче зараз там, не до балаканини телефоном. Може, їм командир не дозволяє дзвонити, щоб не засікли їхнє розташування. Звідки ми знаємо, як там все влаштовано?

Подруга щоразу заспокоює мене, висуваючи нові аргументи. Вони цілком розумні, і я неохоче погоджуюсь із ними. Але на душі дуже неспокійно, останніми днями мене мучить погане передчуття. Спати не можу, апетиту немає. А мені треба їсти й відпочивати, щоб маля народилося здоровим. Я Сашкові на прощання слово дала, що подбаю і про себе, і про дитину.

Війна почалася невдовзі після того, як ми дізналися, що матимемо доньку. Наше місто, розташоване близько до кордону, опинилося в епіцентрі обстрілів. Кілька днів ми з сусідкою та за сумісництвом моєю подругою Катериною просиділи у підвалі, а потім чоловік велів мені їхати…

Я не хотіла! Без нього не хотіла. Ми ж все життя разом: інтернат для сиріт, потім університет та наша фірма... Я не вмію жити без нього!

Але він наказав. Таким тоном, проти якого сперечатися я не наважилася.

Ми йшли. По нас стріляли... Ми лягали, вставали й знову йшли. А потім Сашко посадив нас із Катею в автобус і сказав:

- Полю, що б не трапилося, пам'ятай: головне – наша малеча. Ти тепер за неї подвійно відповідаєш. Благаю, нехай вона народиться здоровою і буде щасливою!

Я тільки плакала і кивала йому у відповідь.

- Сашко, коханий, не залишай мене... Благаю, не залишай нас з донечкою. Я не виживу без тебе! Я чекатиму... Молитимуся кожну-кожну хвилинку... Повертайся за мною швидше. Будь ласка, обов'язково повертайся!

- Повернуся! Не плач. Звісно ж, повернуся, неодмінно. За тобою, за вами із донькою. Ти, головне, бережи себе та малу.

Нас відвезли вглиб країни та поселили у гуртожитку технікуму в райцентрі. Тут тепло та нормальні умови. Мені треба зовсім небагато. Головне – щоб не бомбили та ловив телефон…

Сашко, відправивши мене, пішов на війну…

- Катю, вже десять днів... Семен тобі теж не відповідає і не дзвонить? – як папуга запитую багато разів на день...

- Не відповідає і не дзвонить... Ти ж читаєш новини, що там відбувається... Не до нас їм зараз. Точніше, впевнена, що про нас вони думають насамперед. За нас вони там стоять, за наше майбутнє, за твою крихітку. З думками про нас тримаються...

Зітхаю… Деякі наші сусідки вже отримали похоронки на чоловіків… Це так страшно. Раптом стати вдовою…

Семен – кадровий військовий. Востаннє подруга бачила його в перший день війни і з того часу задовольняється нечастими телефонними розмовами та есемесками.

На Катю дивитись страшно – зійшлася ні на що. Вона думає, я не помічаю, як вона ночами плаче. Але я не сплю і все чую.

Телефон дзвонить… Хапаю слухавку. Номер незнайомий. Відразу відповідаю. Раптом Сашко?

- Поліна Матвєєва?

Тон, який чую в трубці, не віщує нічого доброго. Внутрішньо завмираю, не знаючи, до чого готуватися.

- На жаль, змушений повідомити, що ваш чоловік Олександр Матвєєв не вийшов з бою і вважається зниклим безвісти.

Чоловік на тому кінці щось ще говорить, але вуха закладає якимось диким гулом, ніби прямо над головою літає ворожий бомбардувальник….