Пролог

Поліна

Під'їжджаємо до готелю, що будується. Від хвилювання тремтять піджилки й заплітається язик. Віктор Дмитрович намагається мене підбадьорити та підготувати, дає повчання перед важливою зустріччю. Але його слова справляють протилежний ефект.

- Поліно, будь готова до того, що господар готелю – людина специфічна. Надто специфічна. Він повністю залежить від настрою і цілої армії тарганів у голові. І не таких – миленьких рудих кухонних тарганчиків, а тарганищ – чорних, величезних, які в льохах лазять.

Мені від слів боса стає ще страшніше. Я – на межі непритомності. Це – моє перше масштабне замовлення, яке доведеться робити повністю самотужки, без Сашкових порад і допомоги. Як же мені його не вистачає! За два роки я так і не навчилася жити без нього... І чи навчуся коли-небудь?

- Долинський правила пристойності не дуже поважає, – бос продовжує перераховувати невтішні характеристики нашого можливого клієнта. – Дикун без гальм. Накричати може як раз плюнути, образити. Кажуть, що раніше не був таким звіром, тільки нам від цього не легше.

- Навіщо… Навіщо ви мені все це говорите? – неминуче піддаюся страху.

- Щоб ти не чекала від нього рожевих єдинорогів, Полю. Псих він із чорною душею. Але! Головне – у нього гроші та проєкт, привабливий і для тебе, і для мене. Нескладний і при цьому дуже недешевий. А це для нас – найважливіше. Не маю сумніву: ти з ним впораєшся.

Киваю на автоматі. Впораюся. Хоча, звідки може бути така впевненість? Досвіду у мене як кіт наплакав. І той – на пару із Сашком. А що я можу сама? Ще й після дворічної перерви. Але я маю впоратися!

Віктор Дмитрович до війни був певною мірою нашим конкурентом, лише рівнем вище, більш масштабним. Чи могла я тоді припустити, що працюватиму на нього? Ні за що! А зараз молюся, щоб він підписав договір із Долинським і я змогла приступити до проєкту, від якого залежить моє сьогодення та майбутнє.

Точніше, моє і Надійки, адже я ходжу, дихаю та існую заради неї. Тому що Сашку слово дала і не маю права його порушити.

Дизайнери зараз потрібні, бо місто активно відбудовується. Але й конкуренція досить висока – спробуй пробитися...

- Якщо Сергій почне заганяти, потерпиш, гаразд? Ти ж розумна дівчинка, мусиш розуміти, що всі ми тепер трохи психи... У крайньому разі, звичайно, я Максу цей проєкт передам, а ти будеш на підхваті. Але не хотілося б зривати його з поточних завдань. Адже у нього там інший рівень, ексклюзив, ніхто, крім нього, не потягне. Та й терміни… Долинський квапить, а у Макса все розписано на місяці вперед.

У готелі на повну силу йде будівництво. Він був майже повністю зруйнований ракетними ударами, розібраний вщент, і тепер його відбудовують заново. Замість офісу – кілька з'єднаних між собою вагончиків. Говорять, директор тут часто ночує.

- Вікторе Дмитровичу! – секретарка схоплюється нам назустріч. – Добридень! Сергій Мирославович вже чекає на вас.

Подумки наголошую на тому факті, що до призначеного часу – ще понад десять хвилин, так що чекати на нас ще зарано.

- Привіт, Анжеліко, – вітає у відповідь мій бос.

- Я – Анжела, – поправляє його дівчина.

- Один чорт. Приглянь, будь ласка, за дівчинкою, поки ми з шефом поспілкуємося, – киває у бік Надійки.

Знімаю з дочки шапку та куртку, підкочую до секретарки візок. Мала крутить головою і допитливо розглядає нове приміщення. Вона спритна і не любить довго сидіти на одному місці. Але якщо її випустити на волю, запросто може щось перевернути або розбити собі ніс.

- Ось тут іграшки та пляшечка з чаєм, якщо буде вередувати, – простягаю дівчині пакет.

- Розберемося, – Анжела-Анжеліка підморгує Надійці. – Сергію Мирославовичу, до вас Шевчук із дизайнером, – повідомляє у телефонну трубку.

Отримавши жестом запрошення проходити, переміщуємось у вагончик біг-боса. Насилу пересуваю ногами й молюся, щоб настрій у нього з ранку виявився добрим. Краще б Віктор Дмитрович мене не накручував…

Я впізнаю власника кабінету відразу, варто мені наважитись підвести на нього очі. Та ж аура, той самий важкий похмурий погляд. Тільки замість розтягнутого светра та камуфляжу на ньому – дорогий костюм, що сидить як влитий, ніби найкращий кравець шив спеціально для нього. Ідеальна зачіска, легка щетина, що надає директору особливий чоловічий шарм.

Він настільки гарний, що жодне зі сказаних Віктором слів-страшилок не в'яжеться з його образом. Хіба що очі…

І вагончик-кабінет обладнано солідно, попри тимчасовість цього рішення. Та й готель, який він будує замість зруйнованого, напевно, буде віп-класу. На кону величезні, як на мене, гроші. Чи впораюся з цим проєктом? Хвилююсь…

Хазяїн оглядає мене, ніби коня на ринку купує. Дуже незатишно під його важким поглядом, хочеться втекти. Але я не можу підвести шефа – надто багато чим йому зобов'язана. Робота мені потрібна як повітря. Я маю вчитися жити далі, ростити доньку і намагатися адаптуватися в новому світі…

- Вікторе, я не зрозумів. Ця дівчинка і є твій дизайнер? – роздратовано питає Долинський. – А як же той хлопець, з яким працював Біляєв?

- Я не обіцяв, що фахівець буде чоловічої статі, – шеф спокійно відбиває. – У мене їх тепер декілька. Розширююсь.