Розділ 6

Я вже давно не відчувала такого спокою, як минулої ночі. Можливо, це через те, що я була не одна.
   Розплющивши очі, я зрозуміла, що лежу на плечі Ліама. Проте ми обоє були одягнені.
– Чому ти мене не розбудив увечері? – пробурмотіла я, помітивши, що той вже не спить.
– Я прийшов, коли ти вже солодко спала, – відповів чоловік і трохи посміхнувся, після чого торкнувся пасм мого волосся. – Ти така мила зранку. Як сонне кошенятко.
– Так. Невмите, нерозчесане сонне кошенятко, – підтвердила я, закотивши очі. – Дуже "мило".
   Підвівшись, я зітхнула і потерла обличчя, щоб нарешті повністю прокинутися і зібратися з думками.
– Сьогодні ти поїдеш до Мельбурі? 
– Схоже, що так. А ти у цей час будеш слухняно сидіти у таверні з Єленою і чекати на мене. Зрозуміла? Твій нещодавній похід до лісу був небезпечним, ти і сама це розумієш.
– Я можу за себе постояти, Ліаме.
   Чоловік мовчки дивився на мене, вигнувши брову.
– Невже? Якби не я – тебе вже розчавило б шафою.
   Зітхнувши, я впала в його теплі обійми, нічого не відповідаючи. Можливо, його слова мають сенс.
– Добре, добре, – відповіла я, адже вже не збиралася сперечатися. – Поснідаємо разом?
   Той торкнувся губами моєї скроні, після чого потерся об неї носом.
– Звичайно, – прошепотів Ліам і вже скоро ми почали збиратися.
   Час йшов швидко і я не помітила, як вже через годину ми з Єленою проводжали її брата.
– Будь обережним, – сказала дівчина, обійнявши його. 
– Все буде добре, заспокойтеся, – укотре відповів той. – Краще придивіться одна за одною. Я думаю, що повернусь до заходу сонця.
   Єлена відпустила брата і відійшла, після чого до нього ступила я.
– Скажеш щось, Нарін? – запитав Ліам, помітивши, що я трохи зніяковіла.
   Чоловік хитро і самовдоволено посміхнувся, а я тим часом намагалася зібратися.
– Повертайся скоріше, – лише мовила я, після чого торкнулася губами його щоки. 
   Ліам обійняв мене і тільки зараз я відчула, як сильно переживаю за нього.
– Не ходи нікуди сама, будь ласка, – ще раз попередив він.
   Я промовчала, адже таких обіцянок давати не могла.
   Ліам вправно зібрався на свого коня, після чого вони залишили місто.
– Думаєш, ви знайдете причетного до загибелі Емми? – тихо запитала Єлена і я відчула її погляд на собі.
– Хтозна, – лише відповіла я, після чого подивилася на неї й трохи посміхнулася. – Ходімо всередину, тут холоднішає.
   Дівчина погодилася і невдовзі ми знову повернулися в таверну.
– Я можу дещо спитати? 
   Моє питання змусило Єлену посміхнутися. Дівчина заварювала чай, проте спокійно відповіла:
– Так, звісно.
– Чому ви переїхали?
   Схоже, та чекала на простіше питання, адже замислилася. 
– Наші батьки померли, коли мені було десять років, а Ліаму – п'ятнадцять. Наше місто було великим, а ми були зовсім малими для такого самостійного життя. Тому нам довелося шукати місто менших розмірів, де б не було такої конкуренції за життя, розумієш? Нам хотілося спокою. І ми почали шукати свій дім. Тільки п'ять років тому ми знайшли Вало. Це місце стало для нас рідним.
   Я уважно слухала дівчину, після чого не змогла не запитати:
– Ти знала, що Емма деякий час залицялася до Ліама? Помічала це? Я знаю, що він – твій брат і ти будеш його завжди захищати, але… Чи були у Ліама почуття до неї?
   Єлена подивилася на мене і я помітила її глузливу посмішку.
– Невже він не сказав тобі сам? – запитала вона, наповнюючи чашки теплим ароматним напоєм.
   Я промовчала і відвела погляд. Сказав. Але я хочу почути це ще від когось.
– Вона була зовсім дитиною, Нарін. Здається, що Ліам все своє життя чекав на таку, як ти. У нього були стосунки раніше, але я навіть не пам'ятаю імена тих дівчат.
– Бо їх було надто багато?
– Бо вони не були для нього особливими.
   Щось всередині мене зраділо, але я намагалася не показувати цього.
– До речі, Марко вже краще, – сказала дівчина, відволікаючи мене від моїх думок. – Марта приходила зранку. Це справжнє диво, іншого пояснення не маю.
– Інколи таке трапляється, це добре, – спокійно відповіла я, хоча відчула полегшення.
   Можливо, я можу користуватися своїм даром, щоб допомагати комусь…
– Мені здається, що Марко якось причетний до усього цього, – несподівано продовжила Єлена.
– Ти думаєш, що він вбив..?
   На щастя, в таверні ми були одні.
– Що? Ні! Звичайно, що ні, – швидко зупинила мене та і зітхнула. – Я… Можливо, це дивно, але мені здається, що він знає, що відбулося, розумієш? У мене таке відчуття, не знаю. 
   Я замислилася, бо і сама раніше думала про це. Марко міг щось бачити. І поплатитися за це.
   Тільки–но я хотіла заспокоїти дівчину, як до таверни хтось зайшов.
– Я не заважатиму?
   Біля дверей стояв Крістіан, тримаючи щось у руках. Хлопець виглядав трохи розгубленим.
– Ні, проходь, – відповіла я з подивом. – Щось сталося?
   Кріс привітався з Єленою, після чого підійшов до мене і протягнув якусь невелику книгу.
– Я прийшов віддати це, – коротко відповів він.
   Нічого не розуміючи, я забрала цей "подарунок", що виявився чиїмось особистим щоденником.
– Звідки ти це взяв? Кому це належить? – запитала я, гортаючи сторінки.
– Це щоденник Емми. Вона віддала його мені напередодні своєї… Своєї загибелі. Казала, що відчуває щось погане.
   Я мовчала, дивлячись на хлопця. Злість переповнювала мене, проте я намагалася стриматися.
– Ти зараз серйозно? – запитала я, адже було відчуття, що з мене глузують. – Ти розумієш, що приховував те, що могло допомогти знайти кривдника Емми? Можливо, тут, чорт забирай, усе і написано, Крістіане!
   Я зітхнула і потерла перенісся.
– І звідки мені знати, що це її щоденник? Я ж не бачила її почерк, не знала її особисто.
   Хлопець мовчав, схоже, відчуваючи провину. Кріс знизав плечима, відповівши:
– Не знаю, я не читав щоденник. Просто повірте, міс Еріді. Інколи треба робити так.
   Той попрощався з нами і вийшов, ніби нічого не трапилося.
– Дурень, – пробурмотіла я, розгорнувши щоденник дівчини.
– Дивно, але, можливо, він просто був наляканим? – запитала Єлена, намагаючись допомогти. – Тобі щось треба? Кажи, якщо так. Не хочу заважати тобі.
   Я подякувала їй, після чого вона пішла працювати. Вирішивши, що мені треба тиша і спокій, я підвелася і пішла зі щоденником до своєї кімнати. Я зачинила за собою двері, сіла у крісло і вже через декілька хвилин читала невеликі записи дівчини.