Розділ 5

Ніч була важкою. Я з Єленою та Ліамом лишилися у будинку Марти, щоб по черзі сидіти з її хворим сином.

— Чи винен хтось у тому, що трапилося? — запитав Ліам мене, поки за хлопцем наглядала мати та Єлена. — Можливо, винна злива? Вона могла налякати його і він впав у воду. Можливо, мати, яка не догледіла його? А може й містяни, які інколи не помічали Марко? Я відчуваю провину. Сьогодні я не повинен був зустрічатися з ним або доглядати його, але… 

— Я можу тобі збрехати і сказати, що ніхто не винен, — чесно відповіла я. — Але чи треба тобі це?

   Чоловік подивився у вікно, за яким йшла злива. Він промовчав, тому я продовжила:

— У цьому винні усі. Я, ти, Єлена, Марта… Усе місто. А може і увесь світ. Ми не помічаємо дрібниці, які у майбутньому призводять до чогось страшного. Те саме відбулося і з Еммою. Усе місто винне у її смерті. Хтось вчинив злочин, хтось про це знає і мовчить. А хтось не договорює і щось приховує…

   Я не змогла втриматися і, згадавши розмову з жінкою вдень, запитала:

— Ти їй подобався? Чому не сказав про це раніше?

   Я сподівалася, що це лише чутки, адже в іншому випадку Ліама також можна вважати підозрюваним. Але потім я почула важке зітхання.

— Коли ми з Єленою переїхали сюди, то Емма намагалася привернути мою увагу до себе. Це тривало не довго, я пояснив їй, що не зможу відповісти взаємністю, Нарін. Більше нічого.

   Відповідь чоловіка повинна була полегшити мені життя, але цього не сталося. Тепер я не знала, чи можу довіряти йому.

— Ти мовчиш. Отже, ти не впевнена, — помітив Ліам, подивившись на мене. — Але я кажу правду.

— Я сподіваюся, — відказала я, проте не змогла подивитися на нього у відповідь. — Але ти маєш рацію: я не можу довіряти тобі. Поки що не можу.

   Двері у кімнату Марко відчинилися і звідти вийшла Єлена, а потім і Марта.

— Лягай спати. Я впораюсь з Марко самостійно.

   Залишивши Ліама з його думками наодинці, я пішла до хлопця, самопочуття якого і не погіршилося, і не покращилося.

   Я сіла у крісло біля ліжка Марко, спостерігаючи за сплячим хлопцем. У голові було безліч думок, тому не думаю, що я зможу випадково заснути.

   А що, якщо я увесь цей час помилялася? Якщо я — відьма, то чого у цьому світі не може бути і Вовка-Переростка? 

   Я не можу повністю довіряти розповіді Марко, але він точно щось бачив. Можливо, навіть те, що не можна було комусь бачити…

— Мамо.., — почав тихо скиглити той, не витримуючи біль.

   Я одразу пересіла до хлопця на ліжко, щоб заспокоїти його.

— Марко, все добре, спи…

— Б-боляче…

   Зітхнувши, я хотіла ще якось підбадьорити того, але зрозуміла, що краще йому від цього точно не буде.

   Погляд випадково впав на мою сумку неподалік. Звісно, що я мала з собою ліки, зроблені за спеціальними рецептами, які колись записала моя мама. Але чи правильно я їх приготувала? Чи допоможуть вони бідолашному?

   Біль хлопця посилювався, я розуміла це через його все гучніші стогіни. Не витримавши, я взяла сумку і невдовзі дістала звідти пляшечку. Зілля, що знаходилось там, мало подолати біль і дати хлопцю хоч трохи сил. Я пам'ятала, як збирала для нього трави, але не була впевнена в тому, що воно допоможе.

— Марко, треба випити ліки, — тихо сказала я, допомагаючи тому тримати голову. — Ось так, молодець…

   Хлопець випив трохи зілля, після чого я покраще вкрила його ковдрою.

— Д-дякую.., — несподівано пробурмотів Марко і навіть трохи розплющив очі, подивившись на мене.

   Несподівано відчинилися двері, але, на щастя, я встигла сховати пусту пляшечку. 

— Як він? — запитав Ліам, який прийшов змінити мене.

— Не знаю, — відповіла я чесно, адже було важко сказати. 

   Поки чоловік пройшов кімнатою до хворого, я відсунула свою сумку подалі.

— Ти зарано, я можу ще посидіти тут.

— Вибач. За те, що не сказав.

   Я замовкла, подивившись на чоловіка. Якась частина мене хотіла підійти до нього ближче, обійняти його… Деяка частинка цієї частини хотіла навіть торкнутися його губ. Ця думка була для мене несподіваним відкриттям.

— Нарін, я розумію, що повинен був сказати, але… Я не думав, що це буде важливо. Можеш підозрювати у злочині й мене, якщо хочеш, але дозволь мені бути поряд. Ти ж і сама розумієш, що це все небезпечно.

   Я тихо зітхнула, адже не знала, що мені робити. Звісно, що самостійно я не впораюсь. З Ліамом мені було легше і спокійніше. Але чи правильно вчиняти так? Чи я не втрачаю щось важливе у цій заплутаній історії?

— Я вірю тобі, — відповіла я, чим здивувала нас обох. — Не забувай про це тепер.

   Чоловік мовчки дивився на мене, після чого його губ торкнулася стомлена посмішка. Той простягнув мені руку і я не роздумуючи взялася за неї. Вже за мить мене зігрівали обійми Ліама. Міцні й ніжні водночас.

***

— Сім'я Емми не звідси? Я не знав, цікаво.

Оскільки Марко полегшало, наступного вечора ми повернулися до таверни. Поки Єлена була чимось зайнята у залі, ми з Ліамом розмовляли у моїй кімнаті.

— Так, — відповіла я, сидячи на ліжку і спостерігаючи за чоловіком, що сидів у кріслі, гортаючи книгу з легендами міста. — І дуже дивно, що ніхто не сказав про це раніше. Мельбурі далеко звідси? Було б добре з'їздити туди, можливо, там щось пам'ятають про них.

Ліам відклав книгу і подивився на мене, після чого знизав плечима.

— Я можу з'їздити туди завтра. Думаю, що до вечора повернусь.

— Я можу поїхати з тобою, Ліаме, ти не повинен…, — почала я, адже справді не хотіла втомлювати його усім цим.

— Все добре, Нарін, — відказав той і підвівся. — Тобі треба відпочити. Нам усім треба.

Не знаю для чого, але я також встала на ноги. Через це ми з чоловіком були надто близько одне до одного. 

— Так. Напевно, — пробурмотіла я, трохи зніяковівши. — Ну… Тоді на добраніч?