Розділ 3

***

Наступний ранок я розпочала із годування Барка, якого вчора доглядала Єлена.

— Хороший хлопчик, так, молодець, — хвалила я улюбленця, розчісуючи його гриву, поки сам він слухняно стояв і не заважав мені.

Напевно, Барк — єдине, що нагадує мені про минуле чи про рідне місто. Проте з ним мені значно спокійніше.

Я вже закінчила доглядати за твариною, коли до нас у стайню завітав господар таверни.

— Я подумав, що твій хороший хлопчик буде не проти такого сніданку, — сказав Ліам, що ніс сіно та миску з овочами і фруктами.

Посміхнувшись, я подякувала чоловіку і невдовзі ми разом годували коня.

— З тваринами ти привітніша, ніж з людьми, — сказав Ліам, напевно, жартуючи.

Проте я сприйняла його слова серйозно, а тому і відповіла:

— Тварини ще ніколи не ображали мене.

У повітрі повисла тиша і я одразу пошкодувала про те, що сказала.

— Вибач, я мала на увазі…

— Все добре, Нарін. Я розумію, інколи люди жорстокі одне з одним. З тваринами легше. Ти даруєш їм любов і піклування, а вони віддячують тим самим.

Ліам дав Барку моркву, поки я думала над його словами. Він, напевно, навіть і не здогадується про те, які ж правдиві його слова.

— Ви з сестрою завжди жили тут? — запитала я, подивившись на чоловіка.

Губи Ліама розплилися в легкій посмішці, після чого він відповів:

— Ні. Ми переїхали сюди декілька років тому. Так склалися обставини, ми…

— Ліаме! Нарін!

Не пройшло й хвилини, як до нас залетіла Єлена. Дівчина виглядала схвильованою, а то й наляканою. Я подивилася на Ліама, а потім знову на його сестру. Сподіваюся, що все добре, адже Вало вже не здається мені таким спокійним містом…

— Що трапилося? — здивовано запитав чоловік, обійнявши свою сестру, що ледь змогла перевести подих.

— Там Габріель… Він… Він “того”, — бурмотіла вона, переводячи погляд з брата на мене. — Його знайшли мертвим.

***

   Вало — мальовниче містечко. 

   Воно оточене засніженими горами та лісом, ніби сховане від інших поселень і зайвих очей. Неподалік протікає не менш дивовижна бурхлива річка. Напевно, я приходила б до неї, щоб відпочити та зібратися з думками. Приходила б туди, якби сьогодні на березі не знайшли тіло Габріеля.

   Новини дуже швидко розходяться маленьким містом, тому вже за декілька хвилин біля тіла вбитого горем батька зібрався натовп. Містяни із жахом дивилися на тіло, що було накрите сірим хутром якоїсь тварини і окроплене кров'ю. 

— Що сталося? — запитала я, нічого не розуміючи.

   Відповідь на моє запитання дала якась місцева. Та косо глянула на мене, після чого все ж мовила:

— Зранку тіло Габріеля на березі знайшли рибалки. Схоже, він втопився, впав у воду…

— Він був нашим Перевертнем. Я впевнений в цьому, — несподівано сказав якийсь чоловік, що вліз у нашу розмову.

   Я подивилася на нього, але краще б не робила цього. Хутряний одяг та кількість зброї на ремені казали про те, що цей незнайомець точно має досвід у полюванні. І, схоже, не маленький. Та і його звичка — тримати долоню на одному з ножів — сама говорила за себе. 

   Я з цікавістю роздивлялася один із його ножів. Руків’я було справжнім витвором мистецтва, адже зроблене у формі вовчої голови. Його роззявлена паща от-от мала видати гарчання, але він навіки завмер у такому стані. Очі звіра, зроблені з коштовного каміння, натякали і на матеріальну цінність цього ножа.

— Ви…?

— Лаурін, — відказав він коротко, дивлячись на тіло неподалік.

   Чоловік мав темне волосся, якого вже торкнулася сивина. Воно хвилями падало на широкі плечі. Також складно було не помітити старий шрам на його обличчі, що тягнувся від ока. 

   Я миттєво згадала вчорашню розмову з Вебером. Він казав, що Лаурін поранив якогось великого вовка.

— Він був Перевертнем? — перепитала я, спостерігаючи за мисливцем.

— Так. Мені так здається. Ми з Габріелем були у хороших відносинах, але вчора…, — почав він, поки біля тіла чоловіка вже ридала дружина. — Вчора я був на полюванні. Я певен, що зміг поранити Перевертня своїм срібним ножем. І ось, сьогодні ми знайшли Габріеля, який також має рану на спині! До того ж, поряд шкура вовка… Думаєте, що це збіг? Мені так не здається. Це все магія і темні сили.

   Я не одразу помітила, що майже усі слухають нашу розмову. 

— Виходить, — почувся голос Джоеля. — Габріель вбив власну доньку. А потім, отримавши поранення від Лауріна, він впав у ріку. Схоже, Перевертень скинув своє хутро після смерті…

   Натовп лише погодився з тими дурницями, що ніс чоловік.

— Ви справді так думаєте? Що за нісенітниці ви верзете? — запитала обурена я, дивлячись на Вебера. — А якщо хтось спеціально підставив Габріеля? Усі ж знали про вдале полювання Лауріна. Будь-хто міг просто…

— Нарін, — почувся тихий голос Ліама, а потім я відчула його долоню біля своєї. 

— Ви маєте щось проти, міс Еріді? — насупився Джоель. — То, можливо, ви допомагали Перевертню? Можливо, ви причетні до цього?

   Я відчула на собі десятки поглядів. Це лякало. Але згадуючи ті скляні очі Емми, я ніяк не могла повірити у це безглуздя. Ніякого Перевертня не було. І я це доведу.

— Ні. Я не маю нічого проти, — відповіла я, розуміючи, що шукати правду краще тихо і непомітно.

— Тоді загадка вирішена, — мовив Джоель. — На превеликий жаль, наш сусід, друг та чоловік Габріель Маєр виявився Перевертнем. Але нарешті Вало може видихнути та жити у спокої. Перевертня знайдено. Перевертня вбито.

   Я ледь стрималась, щоб знову не заперечити його слова.

   На щастя, це безглуздя тривало недовго. Тіло чоловіка забрали і всі почали розходитись.

— Тільки не кажи, що ти повірив цій виставі, — мовила я, дивлячись на власника таверни, коли ми повернулися “додому”.

   Єлена вже готувала перші замовлення, поки ми з Ліамом зайняли вільний стіл.