Розділ 2

Ніч минала спокійно. Але так було не довго. 

   Мій сон зірвав різкий стук в двері. Зараз я самотужки вб’ю того, хто стоїть біля моєї кімнати. Потерши сонні очі та взявши себе в руки, я підвелася і підійшла до дверей. Подумки я згадала, де саме лежить ніж у сумці. Про всяк випадок. 

— Хто там? — запитала я, адже не збиралася просто так залишати безпечну кімнату.

— Це я, Нарін. Єлена, — почувся тихий шепіт.

   Я відчинила двері і подивилася на дівчину, вскинувши брови.

— Щось сталося? — запитала я, роздивляючись миле личико, на яке падало світло від свічки.

   Та похитала головою і зазирнула у мою кімнату.

— Ні, все добре, просто… Я почула щось за своїм вікном. Не знаю, чи казав тобі брат, але закрий на ніч вікно, добре? Це не дуже допоможе, звісно, але так буде спокійніше…

— Добре, дякую, — відповіла я, трохи здивована тим, що дівчина насправді налякана чутками про Вовкулаку. — Знаєш, Єлено, іноді усе не те, чим здається. Тобі не варто перейматися, краще йди і лягай спа-...

   Я замовкла, адже мої слова обірвало вовче виття десь у місті чи за ним. І тільки сам Бог чи Диявол знав, хто його видав.

— Це не чутки і не байки, Нарін, — сказала дівчина, уважно подивившись на мене. — Тому закрий вікно та двері.

   Більше вона нічого не сказала і мені здалося, ніби дівчина розчинилася в коридорі. А я тим часом повернулася до себе в кімнату. Двері зачинила, вікна також. Навіть штори посунула про всяк випадок. Кімнату заполонила темрява і я навпомацки дібралася ліжка, забралася під теплу ковдру. Аж до світанку мені здавалося, що я чую скрегіт чиїхось кігтів. Що чиєсь гучне та гаряче дихання лоскоче мою шию, а приглушене гарчання ріже вуха. Усю ніч мені здавалося, що монстр міських легенд Вало знаходиться поруч…

   На ранок я зрозуміла, що якимось чином я все ж таки заснула. Мені здавалося, що я до самого світанку не заплющу очей, але ні: втома взяла своє.

   Я піднялася і стала приводити до ладу і кімнату, і себе. Сидячи перед дзеркалом та розчісуючи темне волосся, я дивилася на своє відображення. Постійні переживання та довга дорога залишили свій відбиток на моєму обличчі та тілі, але сон усе виправив. Так, моя шкіра й досі була блідою, ніби у мерця, але вигляд я вже мала бадьоріший. У сірих очах знов зароджувалася жага до життя.

   Багато часу на збори я не витратила, тому вже скоро залишила кімнату, сподіваючись натрапити на Ліама. Коли я подумала про це, то не мала на увазі, що хочу налетіти на нього посеред коридору.

— Згадаєш промінчик, ось і сонечко, — тихо пробурмотіла я, коли врізалась в нього. — Вибач.

   Відійшовши від чоловіка, я помітила, що він серйозніший, ніж вчора. Веселощі кудись зникли.

— Я тільки-но хотів тебе будити, — сказав він і потер шию, ніби відчуваючи провину.

Тут щось не так. Це погано.

— Все добре? Я сподіваюся, що…

— На околиці міста знайшли тіло, — перебив він, не зводячи з мене очей.

   Я завмерла, почувши його слова. Схоже, я обрала не найкраще місце для переховування.

   Сподіваюся, що місцеві ще не розпалили багаття…

***

—  Емма Маєр. Бідолашна, — тихо пробурмотіла Єлена, коли ми втрьох пішли до натовпу містян, що перебували на місці злочину.

   Ліам пригорнув сестру до себе, відвернувши її від тіла загиблої, але сам він ковзнув поглядом по ньому. Я не витримала і зробила те саме.

   Це була дивна картина. Прекрасна та моторошна водночас, вона не залишила нікого байдужим. Посеред дороги лежала світловолоса красуня. Перші сонячні промені лагідно торкалися її тіла і, здавалось, що дівчина жива. Якби не кривавий потік біля куточка її губ та жахливі рани на животі, я б подумала, що це жарт. 

   Біля тіла дівчини сиділа жінка, якій вже давно виповнилося тридцять. Та ридала, поки поряд стояв такий же розбитий горем чоловік. Вона мала чорняве волосся, тому не була схожою на загиблу, чого не можна було сказати про нього.

— Хто це? — тихо запитала я Ліама, поки люди навколо пошепки розмовляли та інколи кидали на мене недобрі погляди.

— Шановні містяни! — почула я чоловічий голос, який не дав Ліаму відповісти на моє питання. — Я, як мер міста, запевняю вас: цю потвору, що вбила нашу добру та невинну Емму, буде знайдено! Ми покараємо це чудовисько разом!

   Подивившись на мера, що своїми формами нагадував суцільну кулю, я засумнівалася в тому, чи зможе він взагалі пересуватися зі своєї вагою. Проте ці думки я залишила у голові.

— Це все чужинка! Чужинка! — почувся веселий сміх і мене немов облило холодною водою.

   Якийсь хлопчина засміявся, повторюючи свої слова та тицяючи в мене пальцем. Я приголомшено подивилася на Ліама, поки той насупився і відказав хлопцю:

— Марко, досить!

   Я не одразу зрозуміла, що хлопчина просто хворий і, дійсно, не розуміє усю ситуацію. Та поки він все сміявся, містяни одне за одним почали обертатися та дивитися на мене. А це вже дуже погано.

— Чужинка? — перепитав мер і подивився на мене.

   Його вуса здригнулися, а брови зійшлися в одну лінію. Я відчула страх, розуміючи, що можу за декілька секунд опинитися десь на вогнищі.

— Я приїхала вчора і всю ніч була в закритій кімнаті, — сказала я голосно, намагаючись не видавати свого страху. — Я…

   З одного боку мені немає чого боятися, адже я не вбивала цю Емму, як і ту дівчину Рована. З іншого боку, я — відьма, а це говорить саме за себе. Боятися мені треба завжди.

— Містере Вебере, — сказав Ліам і я відчула, як його долоня торкнулася моєї. — Нарін усю ніч була в таверні, це правда. Вона не виходила на вулицю. До того ж, чутки про Вовкулаку ходять вже давно…

— А якщо вона його розлютила? — запитав той і подивився на містян, що поділяли його думку. — Розлючений, він вирішив провчити нас і вбив бідну Емму! Чи, може, чужинка займається магією і зачарувала Перевертня, щоб він вбив когось!