Розділ 1

   Північні пейзажі завжди чарівні, вони вкотре змушують мене жити далі.

   Високі сосни, які, здавалося, сягають неба, непохитно стояли, тримаючи на своїх гілках груди снігу. Білі килими зі сніжинок вкривали усю лісову землю, тільки де-не-де якісь паростки невідомих мені рослин виступали, звільняючись від крижаного полону.

   Вкотре за день дмухнув холодний вітер, змушуючи мене здригнутися та краще сховатися в хутряній накидці.

— Ти втомився, Барку? — запитала я свого коня, блідими пальцями торкнувшись його чорної, немов попіл, гриви, перебираючи пасма. — Потерпи ще трішки, я впевнена, що скоро ми знайдемо якесь місце для ночівлі.

   Кінь щось пирхнув мені у відповідь, але я зітхнула, бо вже сама не вірила, що ми дістанемось якогось міста в найближчі кілька днів. Минула наша ночівля була в невеликій печері, що, на щастя, вберегла нас від нічного морозу та снігопаду. Але що врятує нас сьогодні? Здається, сама доля.

   Хоча, знаючи мою долю та вдачу, можна одразу прощатися з життям. Я відрізняюсь від звичайних людей. Завжди відрізнялася. За це мене ненавидять, прагнуть вбити, стерти з лиця світу або закрити в якійсь темній кімнаті назавжди. Чорт забирай, хіба я винна, що народилася відьмою?

   Моє раннє дитинство минуло, на подив, спокійно. Нас з батьками не переслідували та навіть ніколи не підозрювали в чомусь незвичному. Та що там казати про жителів міста та сусідів, якщо навіть мій рідний батько деякий час не знав про те, ким є мама та я насправді? 

   Я народилася в невеликому місті Тейл. Воно набагато тепліше та привітніше цих холодних країв, в яких я опинилася, але це лише на перший погляд. Мама з дитинства привчала мене до того, що потрібно приховувати свій дар від інших. Це було логічним рішенням, адже з підозрюваними у чаклунстві не панькалися. Якщо хтось тицне в тебе пальцем, звинувачуючи у використанні магії, то вже через декілька секунд ти відчуєш себе смаженим м’ясом. Тебе кинуть на вогнище, не питаючи нічого.

   Це жорстоко, але люди вірять в те, що тоді усі біди у місті припиняться. Я пам’ятаю декілька таких випадків з нашими сусідами. Ніколи не забуду бліде та майже неживе обличчя матері, коли вона дивилася на той вогонь, що забирав життя.

— Нарін, ніколи не випробовуй чиюсь довіру, —сказала мені вона, вкладаючи мене спати після якоїсь довгої розмови з батьком. — Ти занадто сильна відь-… дівчинка. Ти ніколи не зможеш сховати свою справжню силу поруч зі звичайним чоловіком…

   Якби я знала, що ця розмова буде останньою, то не випустила би її зі своєї кімнати. Коли я прокинулася, мами вже не було. Батько виглядав не то сумним, не то розлюченим. Він запевняв мене в тому, що матір покинула нас та пішла. Я не вірила його словам. Але більше ніколи я її не бачила. Можливо, вогонь забрав її?..

   Подальше моє життя складалося тяжко. Маленька дівчинка потребувала татової уваги, а той лише намагався відсторонитися від свого проклятого чада. Коли мені виповнилося дванадцять років, батько чітко дав мені зрозуміти, що я для нього ніщо і ніхто.

— Якщо викриєш свою демонічну сутність, Нарін, то я не збираюся за тебе заступатися, — мовив він твердо та рішуче якось ввечері, коли застав мене за читанням однієї з книг матері.

   Хто ж знав, що тоді він сказав правду? Тільки зараз я усвідомлюю, що вже п’ятнадцять років я самотня, бо моя мати загинула, а батько викреслив мене зі свого життя.

   А щодо чоловіків, то мама мала рацію. Саме через чоловіка я зараз у вигнанні. Блукаю невідомими та чужими землями.

   Жінка ти чи відьма — ти закохаєшся. Ти відчуєш це тоді, коли не будеш на це чекати взагалі. Тебе затягне в райське пекло цього хибного почуття і ти потонеш. Ти підеш на все, щоб це повторювалося знов і знов, щоб ти знов і знов чула коханий голос, відчувала його руки на своєму тілі… А потім ти усвідомиш, що саме ці слова чує ще одна жінка, що саме ці руки торкаються її тіла, яке так схоже на твоє.

   Рован зачарував мене усім, що мав. Краса, гумор, манери... Йому було вісімнадцять, коли ми зустрілися вперше. На жаль, я, шістнадцятирічна відьма, на той час була занадто довірливою. Це була звичайна зустріч, ми випадково зіштовхнулися на вулиці нашого містечка. Хлопець люб’язно вибачився, запитав моє ім’я і тоді мені здалося, що я втрачаю повітря, забуваю, як дихати, розмовляти, стояти. Ноги зробилися настільки м’якими, що мені хотілося впасти та насолоджуватись цими відчуттями.

   Ми з Рованом були разом чотири роки. Мені знадобилося саме стільки часу, щоб усвідомити, яким же покидьком він був насправді. Цей спокусник крутив стосунки не тільки зі мною, а і ще з однією кралею. Я ніколи не думала, що можу бути настільки злою, як тоді, коли дала йому ляпаса. Не знаю, що б зробила з ним, якби тоді ми були наодинці. 

   У будь-якому випадку з Рованом покінчено. На цьому моїм невдачам міг би настати кінець, та ні. Хтось вбив його дівчину і, як ви думаєте, кого підозрюють в її вбивстві? Звичайно мене, на кого ж ще можна повісити усі смертні гріхи в місті!

   Отож, батько не став мене захищати, хоч свою сутність я і не викрила. Щоб врятувати себе, мені довелося зібрати якісь свої речі та поїхати геть. Якось я не подумала про те, що було б непогано розпитати місцевих про найближчі міста чи хоча б попросити карту...

   Маємо те, що маємо. Отак я залишила Тейл та, сподіваючись вижити, поїхала північними землями, насолоджуючись красою невідомого світу.

   Не скажу, що я дуже засмучена своїм переїздом, а точніше — вигнанням. Відьми, як казала мама, здатні жити вічно. Нас можна вбити: ми безсилі перед тяжкими хворобами чи пораненнями, але ми ніколи не старіємо і здатні жити, поки хочемо цього. Чи хочу жити я? Напевно, що так, бо не бачу причин помирати, кидаючись зі скелі чи пірнаючи у крижану воду. Рован не коштує мого життя, тому я просто забуду цей шматок лайна і почну жити знову. От тільки ще б знати, де саме…

   Лісові пейзажі вже третій день зустрічали нас з Барком якось тихо. Але я не жаліюся. Поки що.