Просто він

Ранок Артемові геть не сподобався. Спершу хтось особливо впертий кілька разів поспіль телефонував на мобільний, який валявся десь під ліжком, потім бомбардував повідомленнями й, якщо вірити відчуттям, надіслав їх не менше сотні. На додачу ще й довелося підскочити на ліжку від переляку, бо хтось увірвався до кімнати, гучно ляснувши дверима й кинувши щось йому на обличчя.

— Та ти дістав спати до обіду. Ні дописатися, ні додзвонитися, — почув він голос друга. Як з’ясувалося, хвилину тому на нього приземлилася куртка цього раннього на підйом бовдура.

З Ігорем він подружився ще у шостому класі. Вони разом виросли, закінчили школу, а коли поїхали вчитися, батьки зняли їм квартиру на двох. Після закінчення університету хлопці одразу знайшли непогані вакансії у місті, та ще й в одній фірмі, тому додому вже не повернулися. А коли власники житла вирішили його продати, довго думати не стали — купили. Звісно без кредитів та помочі рідних не обійшлося, але на роботі все йшло добре й друзі успішно повертали борг.

— Та щоб тебе! Можна мені хоча б у вихідний день відіспатися?

— В мене важливе запитання до тебе, — кричав Ігор з кухні, де, судячи зі звуків, почав щось готувати.

— Яке? Я так розумію, що життя й смерті?

— Ще важливіше, — «одягнув» серйозний вираз обличчя, коли почув кроки Артема. — Яке пивко брати на вечір?

— Зараз я тебе вб’ю, і тобі доведеться дочекатися наступного життя, щоб з’ясувати відповідь на це запитання, — взявся готувати собі «ранкову» каву. — То яке взяв?

— Як завжди.

* * *

Зимовий вечір підступив швидко. Особливо для Артема, який на вихідних принципово не вставав рано. Друзі додивлялися фільм, поволі потягуючи пиво і закусуючи його чипсами.

— Ігорю? — озвався Тьома, коли на екрані «побігли» фінальні титри.

— Га?

— Поясни, якого ми п’ємо пиво з фужерів?!

— Бо душа жадає свята.

— То шампанського тоді взяв би.

— Ні, пити шампанське в суто чоловічій компанії мені якось некомфортно.

— А пиво з фужерів — саме те?

— Ага.

— Нагадай мені, чого ми досі друзі?

— Не зуди. Краще зганяй на кухню за добавкою. А я поки новий фільм виберу.

— Окей. Перевір заодно мою електронку. Може бос щось написав стосовно проєкту. Бігали, як в дупу вжалені, аби встигнути до нового року, а він досі відмовчується.

Ігор одразу виконав прохання друга, бо й сам не міг дочекатися, коли керівництво озветься з приводу роботи, на яку вони витратили кілька місяців.

На жаль, від директора повідомлень не було. Ну, звісно! Це їм все треба робити на вчора, а йому поспішати нікуди. Однак в скриньці таки світилося одне непрочитане повідомлення. В ньому йшлося про ВподобайМене.com. Хлопець побіжно проглянув лист, але подібний спам його не зацікавив. Однак для годиться розповів про нього Тьомі, коли той повернувся з кухні.

— О, Боги! — друг різко насупився. — Невже ця фігня і до мене причепилася?

— Ти чого? Звичайний спам.

Артем насупився ще більше, хоча це й здавалося неможливим, помовчав трохи, а потім почав розповідати.

ВподобайМене.com — сайт, вигаданий і створений Тьоминим батьком три роки тому. В пам’ять про дружину, яка ще школяркою з першого погляду закохалася у майбутнього чоловіка. Вона, як особа дуже романтична, того дня, коли вперше зізналася у почуттях, замріяно додала, що хотіла б, аби кожна людина на планеті знайшла свою другу половинку. Артемів тато відповів, що подумає над тим, як це провернути. Та хто ж міг подумати, що через тридцять років, тяжко переживаючи втрату коханої дружини, він насправді здійснить її бажання?..

Так народився унікальний сайт знайомств, який, зі слів творця, «мислить» так, як мислила Вона. Хоча Тьома щиро не розумів, де шукати схожість.

— Там на кожному кроці якась мутка, — завершив свою розповідь хлопець. — Батько ніколи не робив подібних дурниць ані до ВподобайМене.com, ані після нього. Цей сайт неможливо нагуглити. Я колись годину гортав результати пошуку. Але потрапити на нього реально лише за посиланням з повідомлення.

— Цікавенько.

— Знущаєшся? Дурня для малоліток.

— А можна мені якось отримати таке ж повідомлення з запрошенням? — нещодавню байдужість немов вітром здуло. — Попросиш у батька?

— Навіть якщо попрошу, він не надішле. Тато й сам не розуміє, чого сайт не можна надибати через  пошук в мережі, а розсилкою на електронку він не займається. Взагалі каже, що нічого такого не задумував, і все відбувається саме собою, до того ж виключно в період новорічних свят і ще, можливо, тиждень-два перед та після них. Щороку по-різному.

— Та певно просто тримає марку загадковості.

— Ага. От тільки коли він абсолютно серйозно починає розповідати, що то мама сайтом керує, мене аж дрижаки б’ють, — замовк на кілька хвилин, які друг не наважувався перервати, а потім продовжив, ніби висмикуючи з себе кожне слово: — Я боюся, що… смерть мами залишила певний… слід на татові. Тобто він… Хочу сказати…