–1.2–

Години за дві, коли вони вже закінчували складати спорядження, у гараж зайшов Рей Галлоран. Він ніколи не з'являвся несподівано. Спершу було чутно його кроки, повільні, трохи шаркаючі, потім запах трубкового тютюну, який він курив всупереч всім заборонам, а вже потім і він сам. Високий, сивий, у твідовому піджаку, який був старший за Тобі.

Він ішов, спираючись на ціпок, хоча Мара ніколи не бачила, щоб він справді його потребував. Це була частина образу. Директор NSSL знав ціну зовнішньому враженню.

— Моя найкраща дівчинка, — сказав він, і Мара підтиснула губи, бо від нього це звучало одночасно ніжно й неприємно. — Мені сказали, що сьогодні буде «золотий» день.

— Завтра, — сказала вона. — Сьогодні ми тільки доїдемо.

— Завтра, — повторив він. — Знаєш, Маро, цього року на нас дивляться. Фонд хоче бачити результат. Три роки без зривів, потім два без нічого публічного. Я не тисну, але в ради директорів є… як би це сказати… нетерпіння.

— Рею, смерчі не народжуються за розкладом правління.

— Не народжуються. Але я б дуже хотів, щоб вони народжувалися в присутності нашої камери, — він усміхнувся без жодної теплоти. — І ще одне. Ти ж пам'ятаєш Гідеона Марша?

Мара відчула, як нею пробіг неприємний холодок.

— Продавець страху? Власник «Storm Safari»? Звісно. Він оголосив на сайті, що цього тижня «відкриває сезон у Канзасі».

— Так. І, як мені здається, він знає більше, ніж слід знати туристичній компанії, — Галлоран повернувся до дверей. — Просто будьте обережні. Особливо з даними.

Він пішов. Запах його тютюну ще довго висів у повітрі.

— Він іноді жахливий, — сказала Дана, дивлячись йому вслід.

— Він мій наставник.

— Ти можеш обидві речі казати водночас.

Мара не відповіла. Вона дивилася на двері гаража, які Галлоран залишив незачиненими, на клин світла, що лежав на бетоні, і чомусь відчувала, як усередині неї ворушиться щось давнє, чого вона не збиралася витягувати на світло.

О дев'ятій п'ятнадцять усе було готове.

Мара пройшлася вздовж машин і, як завжди, перевірила все по черзі. Аптечку, ящик із радіо, запасні батареї, ремені кріплення. Вона знала, що це забобони, адже Тобі вже перевірив усе тричі. Але ритуал зробив своє. Щось усередині неї заспокоїлось і вирівнялося.

Дана підійшла останньою. Вона несла термос і пакет із фісташками, який намагалася сховати за спиною.

— Ну що, по конях? — запитала вона.

— Так, виїжджаємо.

Дана кивнула. Цієї миті з-під розстебнутого коміра куртки виглянув тонкий ланцюжок, на якому висів маленький потертий прямокутник. Дана, не дивлячись, підчепила його пальцем і сховала назад.

— Що це? — запитала Мара.

— Ай, — Дана махнула рукою. — Стара річ. На щастя.

— Ти мені ніколи не розповідала.

— А ти мене ніколи не питала. Їдемо, шефе?

Мара не стала допитуватися. Вона просто сіла за кермо, загорнула бутерброд у фольгу й поклала його на пасажирське сидіння.

Двері гаража зі скреготом пішли вгору. Крізь них у темряву увірвалося холодне, ясне, пронизливо-блакитне небо квітня. Воно було абсолютно чисте. Жодної хмаринки. Могло виглядати як рекламний плакат, якби не те, що знала Мара. Вже зараз, за двісті миль звідси, повітря починало закручуватися.

Вона повернула ключ. Двигун ожив.

— Завтра, — прошепотіла вона. — Завтра все вирішиться.

На задньому сидінні Тобі підняв очі від екрана.

— Ви щось казали?

— Ні, — сказала вона. — Нічого. Їдьмо.