–1.1–

Норман, Оклахома. Тринадцять років потому. 7 квітня 2026 року

Мара Вейланд ненавиділа квітневі ранки, бо вони були найкращими.

В квітні, коли повітря над Великими рівнинами починало бродити, як тісто, вона прокидалася задовго до будильника з відчуттям, що десь на захід звідси щойно ворухнулося щось велике. Тіло знало це раніше за свідомість. Колись вона жартувала, що в неї в потилиці барометр. Потім перестала жартувати, бо жарт виявився точнішим за половину офіційних прогнозів.

О п'ятій ранку Національний метеорологічний центр у Нормані ще спав. Вона йшла порожнім коридором. Охоронець на вході навіть не питав пропуск. Просто піднімав два пальці до козирка, як салютують старій знайомій. У кафетерії на першому поверсі стояв кавовий автомат, який сам вирішував, що є кавою. Мара вдарила його долонею збоку у відомому тільки їй місці, і він, зітхнувши, видав паперовий стаканчик чогось гарячого й чорного.

У її кабінеті не було нічого зайвого. Два монітори, дошка, густо списана рівняннями, шафа з папками, на якій стояла єдина річ, що не мала стосунку до роботи, облуплений керамічний кіт, подарунок Дани. На дошці красувався напис, зроблений червоним маркером і двічі обведений: ЗАВТРА НЕ ІСНУЄ, ІСНУЄ ПРОГНОЗ НА ЗАВТРА. Це було нагадування самій собі.

Вона сіла, відкрила термінал і запустила ранковий розрахунок.

Модель називалася «Лаття». Вона придумала це ім'я напівжартома, у три години ночі, коли чотири роки її життя були однією безформною купою коду. Вона описувала те, що відбувалося в нижньому кілометрі атмосфери. Дрібні, ледь вловимі зсуви вологи й вітру. Публічний прогноз у кращому разі давав «ризик небезпечної погоди в районі півдня Канзасу». «Лаття» за чотири-шість годин казала, що ось тут, у цьому квадраті двадцять на двадцять миль, між цими двома дорогами, приблизно о п'ятій по обіді.

Термінал виплюнув перші шари. Мара потягнулася за стаканчиком, не відриваючи погляду від екрана, і повільно, обережно відставила його назад.

На карті світилася лінія. Тонка, каліграфічна, вона тягнулася з півдня Оклахоми на північ, у бік Канзасу, і десь над округом Сідар повертала вбік. Це була лінія сухого повітря. На її західному боці було пустельне й гаряче, на східному вологе, липке, заряджене. Коли такі дві маси сходяться під правильним кутом, а над ними на висоті п'яти кілометрів лежить швидкий струмінь вітру, виникає те, заради чого вона жила.

Їй стало жарко. Вона зняла светр, повісила на спинку стільця. Потім перечитала дані ще раз повільніше, пальцем підлаштовуючи вертикальні профілі. Енергія нестійкості. Зсув вітру в нижньому шарі. Спіральність. Усе, до останньої цифри, було занадто правильним.

— Дуже добре, — сказала вона вголос порожній кімнаті. — Дуже, дуже добре.

О сьомій тридцять у гаражі за будівлею вже стояли три машини.

Перша це «Форд» з укріпленим кузовом і шестифутовою тарілкою на даху. Мара керувала ним, і ніхто, окрім неї, не мав права цього робити. Друга це «Дженерал Моторс» з мобільним радаром на даху. Він був масивний, незграбний, схожий на рухомий маяк. Ним правила Дана. Третя це старенька «Шевроле Субурбан» із позначкою «Дата», яку займав Тобі і де смерділо енергетиками й паяльником.

Дана Окафор сиділа на капоті своєї машини, розмахуючи ногами, як школярка. На ній були вилинялі джинси, куртка парамедика з трохи пошкрябаним відблисковим логотипом і усмішка, до якої Мара ніяк не могла звикнути. Надто широка.

— Ти не спала, — сказала Дана замість привітання. — Не заперечуй. Під очима в тебе два фіолетові синці.

— Спала чотири години.

— Чотири години це не сон, — Дана зістрибнула на землю і простягнула пластиковий контейнер. — Це бутерброд. Не з'їси до поїздки, приб'ю тебе.

— Ти завжди так кажеш.

— Ти кожного разу не снідаєш.

Мара взяла контейнер. Це було так знайомо й так по-домашньому, що в неї на секунду защемило під ребрами. За чотири роки вона ні разу не сказала Дані, що та була першою людиною за десять років, якій вона коли небуть давала ключі від власної машини.

— Ну, — Дана присіла біля колеса й перевірила тиск. — Куди?

— Північ. Канзас. Округ Сідар і навколишні. Давай збиратися.

Тобі виліз із «Субурбана», як злякана ящірка з-під каменя. Йому було двадцять сім, але виглядав він на сімнадцять. Худа шия, окуляри в чорній оправі, светр із жовтим зайчиком на грудях, який йому подарувала сестра і який він носив тепер як амулет. Він ніс ноутбук, притискаючи його до грудей, і дивився в підлогу.

— Я перевірив канал, — сказав він. — У нас є стабільний зв'язок до округу Сідар, але далі на північ у долині річки буває «мертва зона». Якщо воно піде туди, то нам доведеться працювати в автономному режимі.

— Воно піде туди? — запитала Дана.

— Ми не знаємо, — відповів Тобі так, ніби його запитали про щось непристойне. — Ми ніколи не знаємо.

Мара обмінялася з Даною поглядом. Тобі мав талант говорити правду в такий спосіб, що вона звучала як вибачення.