Впіймати відблиск

– Я хочу зловити місяць! – сміливо і замріяно сказало жабеня.

Двоє його друзів черепаха та карасик спочатку мовчазно широко розкрили очі, дивлячись один на одного, а потім із цікавістю перевели погляд на небо.

В цей час на небі гарно світило весняне сонечко. Теплі промінчики вже розтопили кригу на озері та почали прогрівати землю. Що означало, що пора рослинам прокидатися та відтворювати щорічну магію життя. А для тварин одна насолода, адже попереду найкраща пора. Саме біля крутого берега сиділи друзі та вели свою розмову.

– Ні. Я не там хочу його впіймати, - жабеня зрозумів, що друзі дивляться зовсім не туди, - Я тут хочу його зловити. В нашому озері. Я вчора бачив, як він плескався у воді, ще й дражнив мене до себе срібною стежкою.

Карасик голосно засміявся, швидко зрозумівши про що веде мову його друг.

– Так тож не місяць. То лише його відблиск на воді, - карасик вже з долею розчарування пояснював що саме бачив жабеня.

– Тоді я хочу впіймати відблиск, - стояло на своєму зеленооке жабеня, - Він такий гарний, виблискував і я хочу подивитись на ньому зблизька.

Карасик погладив своїм плавником по плечі жабеняти та мовив.

– Це неможливо. Не витрачай часу. Краще давай ніжитись в сонячних обіймах. Скільки місяців ми чекали на цю благодать.

Із цими словами карасик блиснув своєю лускою та поплив до центру озера, щоб насолодитись весняним даром розлитого тепла.

На цей раз слово взяла черепаха:

– Я не впевнена, що твій задум можна втілити в реальність. Але я з радістю буду допомагати тобі в твоєму мисливстві за срібним місяцем, - вона посміхнулась і повела далі,- Але я зовсім не розумію як його дістати…

– Так, це задачка ще та. Я гадав зв’язати довгу мотузку та закинути її на місяць, коли він схудне до тоненької дуги. Але тепер… відблиск так не вхопити.

– Його б зачерпнути, - задумано сказала черепаха.

– Так! – жабеня так голосно мовив, що його подруга аж здригнулась від несподіванки, - Ти права. Треба не зверху його ловити, а знизу.

Жабеня підвівся на ноги та подивився на спокійну воду:

– Давай змайструємо ківшик, тільки на довгій ручці. А в ночі тихо підпливемо та зачерпнемо той місяць.

Друзі продовжували сидіти біля берега та обговорювати свій задум.

– Жабчику, а що ти будеш робити із місяцем? – раптом запитала черепашка.

– Не знаю, - чесно відповів, - Просто так хочеться подивитись на нього в руках. Роздивитись оте срібне сяйво. Така цікавість бере…

– Дивний ти. Але діло і справді цікаве, - усміхнулась володарка панцира, - Ой, а де ж ти ківш візьмеш?

На хвильку жабеня задумався. Повернув головою, щоб обдивитись увесь простір біля себе, а потім рішуче сказав:

– Нема де брати, залишається лише самому змайструвати, - потім він уважно подивився в очі черепасі і задумано продовжив, - Із твоєю і карасиковою допомогою ми зможемо ще до ночі щось злагодити.

І тваринки як вправні інженери почали продумувати конструкцію. Для ручки можна було взяти довгу очеретину. Проте вона була не такою вже міцною, могла не витримати навантаження. Довелося від цієї ідеї швидко відмовитись.

Жабеня став активно ходити по самому краю озера. Вода грайливо плескалася по лапках юного винахідника в той час, коли він ніби розмовляв сам із собою, лише зрідка перекидаючись словами зі своєю подругою. Подекуди навіть лапками жестикулював, ведучи запеклу дискусію, перебираючи варіанти для матеріалів, кріплення і малюючи в уяві чіткі креслення свого нового винаходу.

Далі прийшла ідея виламати довгу березову гілочку. На щастя недалеко лежало повалене бобрами дерево, де можна було дістати потрібний елемент. На тому й порішили. Залишилось вигадати сам ківшик.

Друзі почати обмінюватись ідеями та думками. Проте так же швидко, як вони виникали, варіанти і відпадали. В що можна набрати воду, щоб вона там і залишалась? На це запитання у відповідь виникала лише тиша.

– Все. Я вичерпала свою уяву, - зітхнула черепаха.

– Згоден. А рішення все так і немає, - потім зеленоокий поморщив лоба, підійшов ближче до своєї подруги і сів біля неї, - В мене залишився лише один варіант зв’язати із вербових гілочок переплетіння, можливо ще добавити пірця рогозу, щоб затримати воду. Проте на довго його не вистачить.

Трішки засмучено жабеня продовжив:

– На кілька секунд можна затримати місяць. Знаєш, мені і цього буде достатньо, - він задоволено усміхнувся.

– Мені також, - додала черепаха.

Вони швидко попрямували до карасика, котрий майже сонно плавав недалеко від своїх товаришів. Розповіли про свій план, про свій винахід, про бажання роздивитись ще до того далеке сяйво. І він не довго думаючи погодився. Все ж ідея зацікавила і його.

День вже починав перевалювати за обід. Інші тварини в озері займалась своїми справа, не помічаючи трьох майже мрійників, котрі почали активно втілювати свій задум в життя.

Спершу попрямували до поваленого дерева, верхівка котрого вся була у воді. Обпливли кілька разів, допоки не визначились із найкращим варіантом. Вхопили міцно гілочку і потягли з усіх сил. Із першого разу вона не піддалась. Та звірята не здавались. Заради такої мети можна і попотіти. Вони старались як могли, вовтузились із гілкою в усі сторони аж допоки вона не тріснула.

І ось в руках вже є перший елемент конструкції. Зраділи друзі, таке враження ніби сама доля була на їхньому боці. Емоції переповнювали, вони жартували і посміхались вже щасливі від зробленої роботи. Та розслаблятись не було коли. Час йшов невпинно, а ще треба було завершити почате.