Розділ 8. Клітка для двох

   Бейлі так і сиділа на підлозі, міцно обхопивши руками свої плечі. Серце колотилося десь у самому горлі, віддаючи глухими ударами у вуха. В величезній темній вітальні стояла така глибока тиша, що було чутно її переривчасте дихання. Напроти неї, прямо біля шкіряного дивана, нерухомо лежав Джейден. Його обличчя в напівтемряві здавалося зовсім сірим, а калюжа під його спиною повільно збільшувалася, просочуючи тканину чорного пальта.

   Минуло п'ять хвилин, а може й десять. Час ніби застряг. Дівчина дивилася на червоний надпис блокування на панелі біля дверей. До неї нарешті дійшло, у яку дурну й смертельну пастку вони потрапили.

 - Ти живий? - тихо покликала вона, але голос пролунав як чужий. – Піднімайся, ти ж не можеш просто взяти й померти просто тут.

   Джейден не ворушився. Якщо цей ліквідатор зараз реально відкине ноги, вона залишиться закритою в його сховищі доти, доки не закінчиться повітря чи вода. Ніяка регенерація не допоможе, якщо система розумного будинку просто замурує її тут заживо. Ця думка подіяла краще за будь-який енергетик. Бейлі різко підвелася, ледь не впавши від нападу нудоти. Коліна дрібно дрижали, але вона змусила себе зробити крок уперед.

   Вона почала нервово метатися по темній вітальні. В очі кидалися дорогі мінімалістичні шафи і гладкі панелі, за якими нічого не було видно. Вона смикала одні дверцята за іншими, витягувала порожні ящики, кидала на підлогу якісь папери й пульти. Паніка накривала з головою, а пальці чіплялися за поліроване дерево.

   Нарешті, у самому кутку за масивною тумбою її пальці натрапили на важкий пластиковий чемоданчик із щільними защіпками, а на кришці тьмяно поблискував медичний хрест. Бейлі схопила його, ледь не випустивши від важкості, і побігла назад, падаючи на коліна прямо в липку калюжу поруч із чоловіком.

   Вона швидко відкрила аптечку, де в середині лежали рівні ряди ампул, тюбиків і упаковок із бинтами. Першим ділом вона витягла великі медичні ножиці з вигнутими лезами. Її руки ходили ходуном, коли вона підчепила край просоченого кров'ю сукна його чорного пальта. Метал зі страшним скрипом різав дорогу тканину, Бейлі дихала через рот, розрізаючи пальто, а потім і тонку сорочку під ним, повністю оголюючи його спину й груди.

   Його поранення виглядала погано. Шкіра навколо рваного отвору потемніла, а кров продовжувала повільно сочитися назовні. Бейлі схопила пляшку зі спиртовим антисептиком і прийнялася рясно заливати пошкоджені тканини. Від різкого запаху засльозилися очі і вона почала без зупинки лаятися вголос, просто щоб не здуріти в цій гробовій тиші.

 - Тільки спробуй здохнути, чуєш мене? Тільки спробуй кинути мене в цій коробці! - її голос зірвався на злий і переляканий шепіт. Вона з силою притиснула до рани пачку стерильних марлевих серветок, намагаючись зупинити кров. - Якщо ти помреш й залишиш мене в цій клітці, я тобі після смерті взагалі спокою не дам. Ти мене зрозумів, ідіоте недороблений? Я тебе на тому світі дістану, усю душу з тебе витрясу. Або взагалі знайду спосіб, воскрешу твої бліді останки, а потім сама ж особисто придушу з найрадіснішою посмішкою на обличчі! Так що дихай, роби що хочеш, але не смій засинати назовсім!

   Вона тиснула долонями на його груди й спину так, що в неї самої почали боліти руки, а пальці ковзали по липкій шкірі. Бейлі лаялася, переходячи на здавлений плач, поки не помітила, що кров під її пальцями нарешті почала густішати й сповільнювати свій хід. Чорна, дивна структура його тіла все-таки почала неохоче стягувати краї розірваних тканин.

   Через годину виснажливої метушні їй усе ж вдалося повністю зупинити кровотечу. Бейлі, важко дихаючи, обмотала торс Джейдена широкими смугами еластичного бинта, затягуючи вузли так міцно, як тільки могла, а її власні сили були на межі. Вона спробувала підхопити його під руки, щоб затягти на м'яке сидіння дивана, але хлопець був занадто масивним, ніби зробленим із цільного шматка заліза.

   Розуміючи, що підняти його не вийде, вона просто дотягнулася до дивана, зірвала звідти велику м'яку подушку й акуратно підсунула її під голову непритомного ліквідатора. Поруч лежав теплий вовняний плед, тому дівчина розгорнула його й повністю вкрила хлопця до самого підборіддя, залишивши зовні тільки його бліде обличчя.

   Сама вона безсило відповзла приблизно на два метри вбік, щоб не сидіти в темних плямах на паркеті. Бейлі сіла біля крісла, підтягнула коліна до самих грудей і обхопила їх руками, утикаючись підборіддям у джинси. У напівтемряві вітальні вона невідривно спостерігала за тим, як повільно, ледь помітно здіймаються його груди під вовняною тканиною пледа. У якийсь момент повіки стали нестерпно важкими, тому що втома, страх і напруга останньої доби навалилися на неї. І вона, сама того не помічаючи, просто провалилася в глибокий сон.

   В якийсь момент вона прокинулася від ледь помітного й шелесткого звуку на підлозі. Її очі самі собою розплющилися, а спина миттєво випросталася, втискаючись у стіну. І тут вона помітила, що Джейден прийшов до тями.

   Він лежав на животі, скинувши з себе плед. Його погляд, зазвичай крижаний і проникливий, зараз був абсолютно затуманеним і диким, ніби у божевільного звіра. Але найстрашніше було не це. Навколо його тіла, розповзаючись по підлозі живими плямами, знову заворушилася й заклубилася густа чорна темрява. Ліквідатор, важко дихаючи й не відриваючи від неї шаленого погляду, почав повільно підповзати прямо до неї, перебираючи пальцями по гладкому паркету. А з його грудей виривався глухий і лякаючий хрип.

   Бейлі в жаху підскочила на ноги, ледь не спотикнувшись об кинуту аптечку. На маленькому журнальному столику поруч стояла важка декоративна статуетка з якогось темного металу. Дівчина схопила її обома руками, виставила вперед перед собою, як зброю, і закричала, зриваючи голос.

 - Назад! Не підходь до мене! Стій де стоїш, придурку! Я тобі голову розіб'ю, клянуся!

   Але чоловік ніби узагалі не чув її слів. Голос Бейлі для нього був просто порожнім шумом. Він повільно, спираючись на диван, підвівся на ноги. Його рухи були неприродними, але в них відчувалася величезна й первісна сила. Подібно до голодного хижака, який вийшов на слід пораненої здобичі, він почав наступати на неї крок за кроком. Чорні клуби темряви за його спиною ставали все густішими, вони тягнулися до неї, готові поглинути свою жертву ради однієї єдиної мети - відновити його власні сили, які танули. Він нічого не казав, не вимагав, він просто дивився на неї своїми порожніми темними очима і йшов уперед.