Розділ 7. Замкнений периметр

   Бейлі різко рвонулася назад, витягуючи руки вперед, щоб підхопити тіло Джейдена, але Рамон із силою потягнув її за рукав куртки, змушуючи відступити назад. Пальці хлопця побіліли від напруги, він дихав часто й уривчасто, постійно оглядаючись на порожню дорогу, де вітер ліниво ганяв сірий попіл.

 - Ти з глузду з'їхала? - перелякано зашепотів Рамон, намагаючись перекричати шум зливи, яка посилювалася з кожною хвилиною. - Нам треба забиратися звідси прямо зараз! Бейлі, прийди в себе, ця тварюка щойно спопелила трьох чоловік у нас на очах. Як тільки цей ліквідатор прийде до тями, він просто закінчить те, що почав у твоїй квартирі. Він схопить нас і здасть лаборантам, не думаючи ні секунди. Такі монстри, як він, взагалі так просто не подихають, їм куля в спину як подряпина! Чуєш мене? Біжимо!

   Бейлі різко повернулася до друга, вириваючи свій лікоть із його пальців. На її обличчі змішалися краплі дощової води і сльози, а очі горіли справжньою злістю. Вона зробила крок назустріч Рамону, змушуючи його відступити до стіни пабу.

 - Якби він хотів нас знищити чи здати, він би зробив це ще в нашій квартирі! - упевнено й голосно відповіла вона, вказуючи пальцем на чоловіка, який нерухомо лежав на землі. - Подивися на нього! Він щойно закрив мене власною спиною від кулі. Він стер на порох цих стерв'ятників із корпорації, які збиралися забрати нас у розподільник. Він врятував нас, розумієш ти це чи ні? І якщо ми зараз просто залишимо його стікати кров'ю на цьому холодному асфальті під зливою, тоді скажи мені, чим ми взагалі кращі за тих тварюк із лабораторій? Чим ми відрізняємося від покидьків, які різали нас ради експериментів? Я не кину його тут.

   Рамон на мить замовчав. Його щелепа злегка обвисла, він перевів погляд на купу одягу, що залишилася від бійців, а потім знову подивився на бліде обличчя Джейдена. Хлопець явно боровся зі своїм страхом, його плечі дрібно дрижали під мокрою курткою, але слова подруги потрапили в ціль, і він шумно видихнув. Бейлі помітила цю переміну в його погляді й заговорила трохи м'якше, роблячи глибокий вдих, щоб заспокоїти серце, яке скажено билося.

 - Послухай, якщо ми допоможемо йому прямо зараз, поки він безпорадний, ми можемо отримати сильного союзника в цій чортовій дірі, - тихо пояснила вона, підходячи ближче до Рамона. - Або, принаймні, якщо нам доведеться зіткнутися з ним знову, він згадає цей вечір і не стане натискати на спусковий крючок. Ми повинні проявити хоча б елементарну людську вдячність. Він урятував мені життя пару хвилин тому.

 - Добре, припустимо, - Рамон нервово розгладив своє мокре кучеряве волосся, здаючись під її натиском, бо чудово знав, що якщо Бейлі щось вбила собі в голову, сперечатися з нею марно. - І як саме ти збираєшся проявляти свою вдячність посеред вулиці? На плечах його потягнеш через увесь район?

 - Он його машина, - Бейлі вказала на важкий чорний позашляховик, припаркований трохи далі біля тротуару. На лобовому склі автомобіля ледь помітно поблискував датчик розпізнавання власника. - Ми погрузимо його на заднє сидіння, відвеземо до нього додому й залишимо там. Нехай собі відновлюється, у нього ж напевно є якісь медичні штуки в заначці. А потім просто сховаємося в темряві ночі. Усе одно в нас зараз ні документів нормальних немає, ні грошей не залишилося. Ми й так застрягли тут по вуха і втрачати вже нічого.

   Рамон похмуро кивнув, і вони разом підійшли до хлопця, який лежав непритомний. Джейден виявився на рідкість важким. Його міцне тіло, закуте в щільний одяг, ніяк не хотіло піддаватися. Підхопивши його за руки й за ноги, вони, важко дихаючи й спотикаючись на слизькому камінні, дотягли ліквідатора до машини. Двері позашляховика клацнули й відчинилися самі, як тільки вони наблизилися. Мабуть, система зчитала чіп у його кишені.

   Вони заштовхнули Джейдена на просторе заднє сидіння і його голова безвільно впала на шкіряну оббивку, а пальто остаточно просочилося темною кров'ю. Рамон швидко обійшов машину й стрибнув на місце водія, а Бейлі важко опустилася на сусіднє пасажирське крісло, одразу зачинивши двері.

   На панелі миттєво загорівся широкий екран навігатора. Комп'ютерна система видала короткий звуковий сигнал, і на карті чітко висвітилися всього дві збережені точки. Перша була підписана як «дім», а друга як «сховище».

 - Ну й куди їдемо? - Рамон подивися на Бейлі, тримаючи пальці на кермі. - Нам треба вирішувати швидше, поки працівники пабу не викликали поліцію.

 - Вибирай «сховище», - твердо сказала Бейлі, вдивляючись у світлі букви. - Подумай сам, у корпорації його сьогоднішній вчинок точно ніхто не оцінить. Він знищив їхню власну групу захоплення. Якщо ми відвеземо його додому, туди можуть нагрянути його колеги зі зброєю. У сховищі буде надійніше, яким би воно не було.

   Рамон ткнув пальцем в екран і навігатор відразу проклав звивистий маршрут, який вів за межі мегаполісу. Двигун позашляховика заревів і машина на повній швидкості зірвалася з місця, несучи їх геть від залитого неоном провулку прямо в невідомість.

   Приблизно через пів години швидкої їзди по напівпорожніх нічних вулицях навігатор вивів їх на вузьке заміське шосе. Навколо потягнулися високі глухі паркани, за якими вгадувалися силуети величезних і розкішних будинків. Це було закрите елітне селище для дуже багатих людей або високопосадових співробітників міста.

   Позашляховик доїхав до самого кінця вулиці й зупинився перед масивними кованими воротами, які перегороджували шлях до великого двоповерхового будинку з темного каменю та скла. Автоматика біля воріт тихо пискнула, скануючи номери машини, і важкі ворота плавно роз'їхалися в боки, впускаючи їх усередину просторого й усадженого акуратними кущами двору.

   Рамон зупинив автомобіль прямо біля парадного входу, під широким накриттям, яке трохи захищало від зливи яка не припинялася.

 - Ну все, приїхали, - хлопець заглушив мотор і втомлено потер очі. - Давай діставати нашого рятівника, поки він тут усі сидіння не залив кров’ю.