Розділ 5. Правила нової гри

   Джейден стояв нерухомо, дивлячись на те, як тіло дівчини остаточно обм'якло на брудній підлозі. Очі закрилися, а рука безвільно впала вбік. Вона знепритомніла, але рівний пульс продовжував стукати в її жилах. І цей глухий стук віддавався у вухах хлопця дратівливим набатом.

   Вона була жива, іІ це дико, до скреготу зубів виводило його з себе. Джейден стиснув кулаки так, що шкіряні рукавички натягнулися на суглобах. Такого просто не могло бути. Його сила, виплекана в закритих лабораторіях, ніколи не давала осічок. Вона просто випалювала людину зсередини за секунду. Чому ж проти цього дівчиська його власна темрява виявилася безсилою? Що в ній було такого, через що верхівка корпорації сходила піною, вимагаючи стерти її в пил? І головне, чому він сам, найкращий чистильник системи, уперше в житті дав слабину? Чому він просто розвернувся й пішов, залишивши здобич дихати?

   Він різко розвернувся, ледь не зачепивши плечем косяк обідраних дверей, і швидкими кроками спустився по дерев'яних сходах під'їзду.

   У салоні машини панувала напівтемрява, порушувана лише тьмяним світлом приладової панелі. Машина плавно рушила з місця, розрізаючи колесами калюжі глибоких провулків. Джейден вів автомобіль спокійно, на автоматі перемикаючи передачі і вписуючись у круті повороти нічного міста, але ця сіра мишка ніяк не виходила з його думок.

   Її перелякане, але вперте обличчя стояло перед очима. На одному зі світлофорів він пригальмував і повільно підніс долоню до обличчя. Знявши рукавичку, він прикрив очі й на мить притиснувся пальцями до губ, роблячи глибокий вдих. На шкірі все ще тримався її дурманячий аромат страху і того самого солодкого феромону, який вона намагалася використати проти нього в палаті. З корпорації більше не дзвонили, екран телефона залишався темним, і в салоні стояла тиша, яка тиснула на вуха.

   Удома було звично порожньо. Джейден кинув ключі на тумбочку в передпокої, роззувся і першим ділом направився у ванну. Гарячі струмені душу змивали дорожній бруд і залишки вуличного холоду, але не могли угамувати внутрішню напругу, яка вузлом зав'язалася десь під ребрами.

   Переодягнувшись у сухий домашній одяг, він налив собі чашку міцної чорної кави і підійшов до високих панорамних вікон своєї квартири. Місто внизу здавалося безкінечним полем із неонових вогнів, які ліниво розпливалися в мареві проливної зливи. Джейден вдивлявся в цю водяну завісу, повільно попиваючи гіркий напій.

   З самого першого моменту, як він побачив її там, біля клубу під дощем, усередині ніби щось зламалося і зіскочило зі старих рейок. Чи хотів він її смерті насправді? Він поставив собі це запитання і зрозумів, що відповідь йому не подобається. Йому завжди було плювати на тих, кого наказували прибрати. Люди, обдаровані чи втікачі, усі вони були просто іменами в його планшеті. Головне чітко виконати наказ, завершити роботу й отримати в результаті довгоочікувану свободу.

   Керівництво корпорації особисто обіцяло йому чисті документи і повну незалежність одразу після того, як він закриє цей контракт. Так, він занадто сильно хотів бути вільним. Але, на відміну від цього дівчиська, він не міг просто так зірватися, кинути все й утекти в нікуди. Він був занадто міцно прив'язаний до системи їхніми зобов'язаннями, технологіями та контролем.

   Джейден простояв біля вікна кілька годин. Він не вмикав світло в кімнаті, дозволяючи рідкісним спалахам далеких блискавок освітлювати своє бліде обличчя. Кава в чашці давно охолола, вкрившись тонкою плівкою. Злива за склом поступово почала затихати, а на самому краю горизонту, між сірими висотками, з'явилася бліда та холодна лінія світанку який наближався.

   Перш ніж нарешті вирушити до спальні й спробувати заснути, хлопець поставив собі ще одне запитання. Що він зробить, якщо вони зустрінуться знову? Знищить її, як і обіцяв перед тим як піти? Справжній Джейден, якого знали в лабораторіях, зробив би це не роздумуючи. Але зараз він не знав відповіді.

   Усередині росло зовсім інше, дивне й чуже йому почуття. Йому до болю в м'язах хотілося побачити її знову. Тільки для чого? Щоб ще раз подивитися в ці повні страху очі? Чи щоб знову вдихнути її аромат, який досі, здавалося, переслідував його по всій квартирі? Усе це було поки абсолютно не зрозуміло, і ця невідомість злила його найдужче.

   У цей же час перші бліді промені сонця ліниво пробивалися крізь брудне та тріснуте скло орендованої квартири. Рамон тихо переліз через підвіконня з боку пожежних сходів, намагаючись не шуміти. Він провів у старому парку всю ніч, замерз до кісток, вимок під зливою, але подруга туди так і не прийшла. Не витримавши очікування і подумки поховавши її кілька разів, він вирішив повернутися на свій страх і ризик.

   Коли хлопець переступив поріг кімнати й побачив розгромлений стіл, осколки посуду і Бейлі, яка нерухомо лежала на підлозі, його серце стиснулося від жаху.

 - Бейлі! - перелякано прошепотів він, кидаючись до неї й падаючи на коліна.

   Але дівчина дихала. Вона була жива, хоч і перебувала в глибокому непритомному стані. Рамон на секунду розгубився, оглядаючи напівзруйноване житло, а у голові не вкладалося, як таке взагалі можливо. Але, судячи зі слідів, ліквідатор точно був тут. От тільки чомусь пішов, залишивши свою здобич дихати. Хлопцю знадобилося кілька хвилин, щоб прийти до тями від дикої суміші радості й нерозуміння.

   Він акуратно підхопив Бейлі на руки і вона здалася йому зовсім легкою, майже невагомою. Рамон переніс її на ліжко, дбайливо поклав на подушку й укрив старою ковдрою.

   Рамон прикрив вхідні двері, заперши їх на чесне слово, і взявся наводити в кімнаті відносний порядок. Він зібрав великі уламки тарілок, перевернув стіл назад на ніжки й сів на скрипучий стілець поруч із ліжком, дивлячись на бліде обличчя подруги. Тепер залишалося тільки чекати.

   Бейлі очуняла ближче до полудня. Вона різко сіла, дико озираючись по сторонам, але тут же схопилася за голову від сильного нападу нудоти.