Епілог

– Любий, я повернулася! До речі, ти не бачив мій... – почала гучно говорити я, адже в нашій домівці по-іншому, не можна і заходжу на кухню. Усі такі гучні, люблять слухати музику гучно (Деніел Версель Старший), хоча й класичну або дивитися мультики на повній гучності (Клара Версель Молодша)... О, а ще кликати мене без приводу (Зак Версель Молодший). – Гребінець... Який я посіяла десь... – додаю у повній тиші я і дивлюся на брудного (усе лице та руки в борошні) Деніела з поглядом заляканого кота, своїх дітей, яким по 5 років і вони теж здивовані моїм несподіваним візитом. 
Уся моя сім'я (окрім мене) та уся кухня брудна. Наче щось вибухнуло тут. Борошно було усюди, на підлозі, на обличчях Клали та Зака... І яйця, кілька розбитих лежало на підлозі. Схоже, вони щось сьогодні пекли у єдиний вихідний Верселя за останню неділю. 
Останнім часом, в нього багато робити, то щось вкрали, то хтось кинув жалобу на когось... І роботи з кожним днем більше, і більше! Навіть до нашого весілля та народження дітей такого попиту на Верселя у ролі Слідчого не було! Це якийсь жах... 
Раніше він усім подобався як чоловік, усі дівчата шаленіли від нього, але як тільки ми одружилися... Все стало нормально. Як раніше. 
– З днем народження, матусю! – моя маленька рудоволоса копія побігла обіймати мене разом зі своїм рудоволосим братиком.
– А ми тут тобі тортика зробили! – я обережно поставила свою сумку на підлогу та з радістю обійняла дочку з сином. Хай брудна, хай забруднює костюм, не шкода, але в мене буде декілька ввечері запитань до мого любого чоловіка... 
– З днем народження, кохана. А ми тут... Тортика тобі зробили. – він дістає рожевими рукавичками з духовки тортик. Той виглядає наче непогано. Подивимося на смак трішки пізніше... 
– Самі! – підтвердили діти і я посміхнулася. 
– Та я бачу... Та ось чого ти сьогодні вирішив залишитися вдома, а не піти до Кіллі на обід. – я згадала його відмазку, тобто "погане самопочуття" та посміхнулася. Ну Ден, ну бешкетник!
– Так, хотів зробити приємне дружині. – мій чоловік підійшов до мене і я піднялася на ноги, адже сиділа на колінах, обіймаючи дітей. 
– Дякую коханий. Усім вам дякую. – мені було приємно усе це. Їх увага до мене... Це дуже мило. 
– Так, а тепер, мерщій митися! А потім будемо разом мити кухню! – наказала дітям і Клара, Зак, з трохи сумним видом направилися до своїх кімнат. 
– А ми так старалися... А вона нас жене митися... – трохи "образився" Зак. 
– Згодна... – підтримала брата Клара. 
– Я все чую! Мерщій, а то прийду і будемо митися разом! – діти ненавиділи найбільше, коли я стою над душею в них, біля дверей у ванну кімнату та "лякаю", що зайду.
Але не заходжу, адже розумію їх потреби в особистому просторі. Та й це дивно. Їм вже ж не по 2 роки, а усі 5 з половиною. Двійнята, яких ми з Деном не очікували... Особливо, Заку це не подобається. Він же ж хлопчик... А Клара, вона іноді хвилюється, що зайду до неї. 
– Ні-і-і! – закричали діти та швидко розбіглися на другому поверсі по своїх кімнатах у різні сторони.
– Коханий! – я відчула як по моїй чорній спідниці вдарила рука коханого. Подивившись у дзеркало, біля вхідних дверей, побачила що Ден вдарив мене рукою, яка була ВСЯ В БОРОШНІ. Тобто, на моїй попі відбита рука чоловіка. Чорна спідниця. Рука. Борошно. 
– Ну що? Не можу ласкаво шльопнути кохану? Тим паче, я дуже сумував за тобою... – Ден обійняв мене і я обійняла його у відповідь, але перед цим... Трохи простягнула руки, дістала той самий пакет з борошном висипала йому на голову, а потім вислизнула... Тобто, намагалася вислизнути з його рук. – Ах ти бешкетниця! Ну я тобі зараз задам... – і між нами почала "бійка". Не серйозна, жартівлива, адже ми ніколи завдамо шкоди один одному. Ніколи. Ми завжди були та будемо разом.
– А тепер впіймай мене, Ден! – кричу коханому, який женеться за мною по усьому дому. Він завжди намагався впіймати мене, ще з років, коли ми бачилися раз на місяць.
Та так сталося, що він одного разу, впіймав мене. І відтоді, не відпускав, тримаючи мене та моє серце при собі.