10 – Ножиці - не іграшка для дітей

Перше, що я побачила після того, як прокинулася з дуже сильним головним болем це — кам'яна стіна. Трохи поблимавши очима, я зрозуміла що знаходжуся у якомусь підвалі з однією свічкою і лежу на горі старих тканин. 
Трохи зрушивши з місця, побачила що на моїх руках, які були спереду (добре, що не за спиною), якась міцна тканина, схожа на джинсу або щось таке... Тканин у Ханни дуже багато.
" От дідько, Ханна! Вона вдарила мене по голові та кудись принесла..." – згадала я про неї в останній момент.
– Чи притягла, – прошепотіла собі під ніс я, дивлячись на брудні джинси та кофту. Не вірю, що вона сама все зробила, але схоже на це. Дияволиця. І сьогодні, це не я, а Ханна, кохання якої виходить за рамки нормального кохання та симпатії. Коли кохаєш, тобі не хочеться шкодити іншим, а тим паче ВБИВАТИ когось.
– Притягла-притягла. – почувся голос десь зверху і по сходах, у підвал зайшла Ханна. Он воно що... Підвал. Прямо під будинком.
Вона зачинила за собою люк та підійшла до мене. Вигляд ця скажена дівчина мала... Трохи скажений. Волосся розпустилося, кофта пом'ята, а у руках зброя швачки. Ножиці. 
– Але навіщо, Ханна? Невже твоє кохання того варте? – питаю її, сподіваючись що вона помилує мене. Чи вона помилує, чи... Чи Деніел врятує мене та здогадається хто вбивця. Сподіваюся ДУЖЕ на друге.
– Варте. Воно варте 10 життів, якщо потрібно. – ножиці опинився біля мого обличчя. – Моє кохання не має ціни! І він мій! Тільким мій! МІЙ, Роуз! 
– Ханно, але ж... Ти розумієш, що Версель не погляне на тебе після цього? Він Слідчий та все зрозуміє! Дізнається що ти накоїла і кому нашкодила! – кричу, не витримуючи. Як ця безпомічність дратує. Так, треба зберігати спокій. Все буде добре, я знайду вихід. Потрібен лише час...
– О-о, йому вже давно буде все одно. – дівчина поправила зачіску та подивилася у старе та брудне дзеркало, яке висіло на стіні. Схоже, тут був склад тканин чи чиясь кімната... Не зрозуміло. – Один ковток мого любовного зілля і він мій! І він забуде про тебе, якої вже до того моменту не буде і буде лише МІЙ. Мій! – вона гучно зареготала. – А зараз, я розберуся з тобою раз і назавжди... – прошепотіла Ханна та приклала ножиці до моєї горлянки. Не хотілося знати що за "Любовне зілля" в неї, але час було потрібно тягнути усіма способами.
– Ні... Стій-стій! Знаєш, а... Чому б тобі не зробити макіяж та вдягнути якусь сукню? Версель любить дівчат у гарних сукнях...
– Хм? Думаєш? – на мить відвернулася Ханна. – Чи ти мене дуриш? – зрозуміла мої натяки дівчина та приклала ще сильніше ножиці до моєї горлянки.
– Ні-ні, це правда! Я йому дуже сподобалася через ту гарну, червону сукню! Ту саму, яку ти мені зробила, Ханно! Червону, з глибоким декольте, пам'ятаєш? – я запанікувала. От дідько! Ледве не вбила мене... Треба тримати планку та зробити так, щоб вона пішла звідси. Хоча б на деякий час.
– Ну добре... Можна й піти зробити макіяж. – вирішила для себе вона та вставши на ноги, пішла до себе на гору, зачинивши люк. Але перед цим сказала. – Не бешкетуй тут. Все одно ніхто тебе не почує.
– Мг... – щойно Форджер вийшла з підвалу, я встала на ноги та підійшла до дзеркала. Треба якось його розбити. Мені потрібні ножиці чи якийсь гострий предмет, щоб перерізати мої "наручники" з тканини.
Оглянувши кімнату, я не зайшла нічого, окрім дзеркала. Але розбивати його буде шкода і гучно... Вона може почути, хоча... Стійте. Ханна сказала що мене ніхто не почує. Тож, є шанс. Реальний шанс на порятунок.
Розбивати дзеркало вирішила ногою, але через те, що на мені джинси, не вийшло підняти ногу. Залишилося коліно. Вдаривши один раз, воно лише тріснуло, уламки скла не полетіли. На другий теж і лише с третього, воно розбилося як слід і піднявши з підлоги гострий уламок, почала різати тканину. Чай йшов і його все менше й менше. Справа не швидка. Особливо я захвилювався, коли почула (але схоже не мене почули) як хтось на верху ходить, а саме Ханна та щось робить.
– Кицю, ти там не бешкетуєш? Мені здалося що в тебе щось трапилося... – постукала по люку Ханна і не дочекавшись моєї відповіді, почала заходити. Мене накрила повна паніка, адже тканина була ще не розрізана. Залишалося трохи! Зовсім! І я вільна та можу дати відпір.
Я поспішила на своє місце та присіла туди саме в той момент, коли Ханна повернулася. Задихаючись, я дивилася на неї та навіть посміхалася. Це був не щирий сміх, а звичайні нерви. Хвилювання, яке мені дуже властиво.
– Привіт. – посміхнулася я їй. Ханна мала вже інший вигляд. На ній дуже приваблива, пишна чорна сукня до колін, червоні губи та наклеєні вії. Дуже відвертий та вульгарний наряд, як на мене.
– Привіт... А що ти тут... – Форджер окинула поглядом кімнату та побачивши розбите дзеркало, все зрозуміла. – О, спроба втекти! Як відчайдушно, люба! Намагатися затримати час та спробувати перерізати свої наручники. Але тобі це не вдасться, бо я швидше тебе вб'ю! – і далі все було наче у  сповільненій сцені якогось екшну. Вона узяла з-за спини ножиці та замахнулася на мене ними. Я ж, не розуміючи що коїться, виставила руки і її ножиці пройшли прямо по моїй тканині, звільнивши мене та встромилися прямо у дерев'яну підлогу. Дістати, вона вже не змогла, як не намагалася.
– Ну що тобі я скажу? Дякую за допомогу! – я скористалася моментом та вдарила ногою з усієї сили, тим самим, відкинувши до самих сход Ханну.
– Ах ти мала Паскудо! – розлютилася швачка та знов накинулася на мене. Я ухилилася від удару. Спочатку один раз, потім другий, але третій, Форджер зрозуміла і завдала удару по ногах, тим самим збивши мене з ніг. Я впала на підлогу, а та сіла зверху, тримаючи моє тіло повністю під контролем. – Ти за все відповіси! За все! 
– Ти помилилася, дорогенька Ханно. За все відповіси ти та прямо зараз. – люк раптово відкрився та у підвал забігло декілька людей у формі, а головне, зайшов Деніел Версель.
Я не могла стримати емоцій та обняла його. Це ж треба... Встиг. І я врятована. Не можу повірити в це. 
Ханну швидко зупинили, одягнувши на неї вже справжні наручники, а мені допомогли піднятися нарешті на ноги. Мій Пан Слідчий, як завжди не стримався прокоментувати ситуацію зі сміхом, який ледве стримував. 
– Непогано ти їй розмалювала обличчя. Вона заслуговує на це. – посміхнувся він та обійняв мене, а я його у відповідь. Дуже сумувала за ним, тож, стиснула якомога сильніше.
– Не знав, що ти у мене така бойова, Пані Роуз Версель. – поцілувавши мене у лоба, у підвал зайшов Франк. Я смутилася та ткнула його в бік ліктем. Той гучно зітхнув.
– Дякую, але я все ще ПРЕСКОТ, Пан Слідчий. Все ще Прескот.
– Добре, але це не надовго... – Версель посміхнувся та підморгнув мені. От бешкетник!
– Ну що друже, все добре? – оглянув кімнату Франк та мене, спитав чоловік.
– Так, звісно! А як ще ж? Роуз дуже смілива, дала відпір злодію, так? 
– Так-так... Але щоб більше мене не залишав на одинці, добре? – пригрозила  пальцем я Верселю.
– Тепер, ніколи.... – посміхнувся, кивнувши чоловік та знов обійняв мене. Його слова я запам'ятала. Сподіваюся, так і буде.