8 – Прокляті ґудзики

Сьогодні ми все-таки попали, на відміну від вчорашнього дня в... "Голки та ґудзики". І крамниця зустріла нас відкритими дверима та зовсім пустим холом. Нікого там не було окрім хазяйки та ДУЖЕ багато квітів (і навіть, дивних грибів!) у горщиках та вазонах. Вони були повсюдну, на стелі, на столі та біля стін. Квіти, гриби, лимонне дерево... 
Минула ніч пройшла досить спокійно. Ми лягли спати, Ден все ж таки вирішив залишитися на цю ніч в мене (хоча пообіцяв колись перевезти до себе, адже йому не дуже подобається, що я живу дуже далеко від нього) і на ранок приїхали сюди. 
Ханна Форджер. Єдина власниця крамниці "Голки та ґудзики", крамниці, хоча у неї багато помічників та швачок. Їй десь 23 чи 24 роки, точно не пам'ятаю. Відкрила свою справу ще у 19 років, а у 20+ роки стала дуже популярною у своїх кругах. Тендітна, струнка особа з білою шкірою, худими рисами обличчя та блакитними очима. В неї замовляли сукні, костюми найбагатші чоловіки та жінки у Сансент Веллі, хоча спокійно могли замовити десь в інших місцях. Але Ханна - майстер своєї справи. Тому багато хто їй довіряють і в тому числі я, адже ця сукня яка була на мені вчора... Її. Кіллі трохи допомогла мені придбати її (повністю оплатила) і я не могла відмовитися. Не через шантаж та хитрі методи подруги, а через мою любов до неї. 
Ханна мала чудовий вигляд сьогодні. На ній були бриджі, фіолетова легка кофтинка з льону та кеди. Вона була трохи спантеличена нашим візитом, тож її темне волосся трохи сплуталося в акуратній зачісці з крабиком, а вираз обличчя так і кричав: "Що ви тут робите?". Я не придала цьому особливої уваги, тож, просто почала роздивлятися саму крамницю. Вона була невеликою. Один шкіряний диванчик, декілька манекенів на вітрині біля вікна, три по кутках вішалок для суконь, сорочок та джинсів, один широкий дерев'яний прилавок та кілька примірювальних. Інші, де їх ЗНАЧНО більше знаходилися за тими дверима, де й кипіла робота над усіма її роботами. А, ще в неї на прилавку була тарілка з ґудзиками. Це... Дивний елемент декору швейної крамниці, але мені подобається. І звісно, на останок, квіти. БАГАТО. Повсюди, як вже зазначала.
– Доброго дня, Пані Прескот. – дівчина поправила своє волосся та звернулася до нас вже з іншими виглядом обличчя. Це трохи мене заспокоїло. Вона звернулася до Дена. – Пан Слідчий. Чим можу допомогти вам?
– Підкажіть, а не замовляли у вас нещодавно костюм. Тобто сукню з плащем. – здалеку почав Ден, щоб не давити одразу на Ханну. Це вражає. Я б на його місті (але не бувши самою собою) вже почала допит з тих самих питань про ґудзик та сукню.
– Яку саме, Пан Слідчий? В мене багато хто замовляє і багато чого. – Ханна заблимала довгими віями та дивилася лише на Деніела з посмішкою. І це, мені не сподобалося. Якийсь... У неї дивний вигляд сьогодні, хоча ще вчора вона мала інший вигляд, інакший. Розмовляла, ходила та поводилася. Дивилася на усе інакше і на мене. А зараз я їй до одного міста. Дивно.
Я не ревную, аніскільки. Адже повністю довіряю Деніелу. Якщо я дійсно подобаюся йому, на іншу він не погляне. Чомусь, мені здається що він і не погляне, адже зараз, Ден дивиться кудись вдалину, а не на неї. Хоча й не на мене.
– Костюм Хрещеної феї з "Попелюшки". Блакитна сукня з ось таким ґудзиком від плаща. – він дістав з кишені той самий ґудзик та показав їй. – Мені потрібне ім'я тої дівчини. 
– Хм... Так, я зробила цей костюм. І знаю цю дівчину. – Ханна продовжувала блимати своїми віями. – Але ім'я... Не пам'ятаю. Знаю лише де живе, адже відправляла посилку на ту адресу.
– Тоді просто дайте адресу. – сказав низьким тоном зітхнувши Версель. Схоже, він не витримував "ігор" Ханни, але все ще тримав себе у руках. Служба ж...
– Зараз я вам краще її напишу! – уся ця вистава, яку організувала Ханна була схожа на те, що вона затримувала час. Але Пан Слідчий змирився з положенням і знов. Стальні нерви, не інакше. Я б на його місці вже багато чого їй висловила. 
– Добре. Тільки швидше, ми поспішаємо. – сказав їй Деніел Версель, руку якого я тримала зараз. Він погладжував великим пальцем моє зап'ястя і тим самим заспокоював, хоча я не сильно не хвилювалася. Трошки переживала за слідство Деніела, себе та місто. Щоб ту (і я все ж впевнена, що це дійсно вона), хто за усім цим всім стоїть - нарешті впіймали.
– Добре, вже пишу... – і Ханна почала писали на листочку, яку взяла на прилавку. Кілька слів і адреса у нас в руках. Ден узяв довгоочікуваний  листочок, прочитав його та почесав потилицю.
– І де це, Ден? – намагаючись заглянути у листочок спитала я, але чоловік не давав можливості подивитися.
– За містом, Роуз. Понад годину їхати... Тож, зробімо так. Я швиденько, щоб не затримувати час змотаюся туди та повернуся, а ти поки... Почекаєш тут чи можеш сходити до кафе, випити кави, добре? Ми домовилися, люба? – я була у шоку. Як це так? Знов намагається покинути мене? Ні, так не піде. Ми так не домовилися.
– Я не згодна! Я поїду з тобою! Ти не покинеш мене... 
– Роуз, послухай мене сюди. Ми не знаємо хто вона така і що може зробити тобі. Я дуже... Дуже кохаю тебе. – видав Ден та дуже сильно обійняв мене, наче в останній раз. Кохає... Він мене кохає...  І схоже, це навзаєм. Я його теж дуже кохаю, тому не хочу, щоб він залишав мене одну. – І турбуюся про тебе та твоє життя, Роуз. І звісно, не покину назавжди. Але зараз... Мені дійсно треба їхати. Тож, я повернувся Роуз. Обіцяю, маленька моя.
– І я тебе кохаю, Ден... – прошепотіла я та поцілувала його у щоку і він пішов, а ми залишилися удвох. Ханна та я. Ну добре. Раз коханий так захотів, мені нічого не залишається, як підтримати його та залишитися тут. Не хочу каву, побуду тут та почекаю його.
– Роуз, можна питання? – спитала раптом, посеред тиші Ханна. Я здивувалася, але обережно відповіла:
– Так...
– То... Ви двоє зустрічаєтеся? 
– Що? А... Так... Схоже, на це. – Деніел Версель, тобто Пан Слідчий захопив моє серце. Полонив і не відпускає. І це факт. Але ми мали один про одного знали ще і нам дуже багато чого доведеться дізнатися. І не лише один про одного, а й про наші життєві цінності, хобі та й взагалі життя. Чим займається Версель у вільний час, що дивиться по телевізору, що читає та полюбляєте з їжу. Усе-усе, хочеться дізнатися. І здається, він теж хоче дізнатися мене. – Але я все ще досить мало про нього знаю. – додала тихіше, але від Ханни нічого не сховати.
– Так навіщо ви зустрічаєтеся тоді? 
– Бо... Подобаємося один одному. – не зрозуміла питання Ханни я. До чого воно? Те що він їй теж подобається, очевидно. Але... Питати таке, дійсно дивно. – Для того люди й зустрічаються, щоб пізнавати один одного. Щоб пройти усі перешкоди разом... Бути в щасті та горі разом. Займатися якимись спільними справами. Все робити разом. І звісно, підтримувати у найскладніших ситуаціях кохану людину... – поки я усе це говорила, Ханна тим часом почала зачиняти жалюзі на вікнах, зачинила двері повісивши табличку "Зачинено". Я все ще стояла біля вікна та дивилася на місто. На людей, які проходили повз Крамницю "Голки та ґудзики" та не помітила як Ханна підійшла до мене дуже близько.
– Ну тоді хай він підтримає та помолитися за тебе зараз на відстані. – сказала позаду мене Ханна та вдарила по голові чимось важким. Це було несподівано та неочікувано від неї, але щось таке я й очікувала від шанувальниць Верселя. Нашкодять мені... Так і знала, що щось таке трапиться. Я одразу втратила свідомість і навіть не чула, що вона говорила там після того, як вдарила мене...